Розділ 2 Знайомство

– Спокусливо. Але я не викликав повію, – лунає владний голос.

Повертаюся обличчям і вклякаю. На порозі ванної кімнати (моєї ванної кімнати!) стоїть незнайомий, майже голий чоловік і оглядає мене примруженим поглядом.

– Що ТИ тут робиш? – нарешті беру себе в руки, після споглядання підкачаного тіла вкритого татуюваннями та шрамами. Я б сказала – ідеального тіла. Швидко в’яжу вузол на зав’язках, які вже встигла розв’язати. Добре хоч топ не зняла! Ото б гарна картина була!

– Забирайся з моєї кімнати. Сьогодні мені твої послуги не потрібні, – владно, не приймаючи жодних заперечень повідомляє він, ніби й не чув моїх слів.

– Взагалі то у мене сьогодні вихідний! Я й сама не збиралася задовольняти твої забаганки, – бач який нахаба, вдерся до моєї кімнати і мало того, що вирішив помитися тут, та ще й хоче щоб я працювала у свій вихідний.

– То чого прийшла? – дивується він.

Він питає: «чого я прийшла до своєї кімнати?» Чи що він має на увазі? Заціпеніло дивлюся на цього ідеального чоловіка з неймовірно бісячим характером. Це ж треба, яке поєднання.

– Гаразд. Раз прийшла, то роби свою справу, – каже він і тягнеться рукою до рушника, який і так ледь тримається на стегнах.

– Е-е-е… Ти що це надумав? – роблю крок назад. Не подобається мені куди все йде.

– Роздягаюся.

– Та ти й так майже голий! – нагадую йому. – А ну прибери руки від рушника!

Дивно, але він мене слухає. Прибирає руки і рушник повільно сповзає з його стегон! Матінко рідна!

– А ну поверни рушник назад! – починаю панікувати.

– То ти визначся: руки геть від рушника чи поверни назад!

– Поверни назад! – вигукую я, і він таки встигає вчасно його схопити.

Судомно вдихаю повітря і розумію, що навіть не дихала у цю мить.

– А як ти збираєшся мене задовольняти? – дивується чаклун.

Я вдруге за короткий період вклякаю. І тут у мозку щось клацає. Ніби пазл складається у картинку. У дуже непривабливу картинку.

– Задовольняти? Ти про які послуги говориш? – уточнюю на всяк випадок, хоч і так вже усвідомлюю, що виникло непорозуміння. Величезне непорозуміння!

– Інтимні, – повідомляє він. – Чи для чого ще потрібна повія?

А я лише зараз усвідомлюю, як він мене назвав!  А потім, сама не пам’ятаю як роблю ці два кроки, що відділяють нас, як замахуюся рукою і даю цьому невігласу ляпаса.

Вловлюю у його погляді здивування, на зміну якому приходять гнів та лють, а наступної миті відчуваю, як моє тіло обплітає невідома магія, і я завмираю, не в змозі поворухнутися.

– У моєму світі я б тебе за таке вже стратив! – чеканячи кожне слово, промовляє він.

А я судомно думаю, що ж пішло не так? Ні це не його слова справили на мене таке враження, я чула і гірше. Ну, чесно, що мені до його світу у який я не те що потрапити, навіть заглянути не можу? А от чому на мене діє його магія, я не розумію. Адже браслет має захищати мене від магії клієнтів, тобто душ. Браслет на мені, але він не діє!

– Як добре, що ми зараз не в твоєму варварському світі, – не гублюся я, добре, хоч говорити можу. – Негайно прибери свою магію.

– Щоб ти мені другого ляпаса дала?

– Якщо не припиниш ображати, то отримаєш не лише другого, а й десятого!

– І що ж такого образливого я сказав? – цікавиться він.

– Що? Тобто називати незнайому дівчину повією це у твоєму світі норма?

– А хто ж ти є?

– Медіатор Міжсвіття!

Чоловік хмурніє, вмить стає серйозним і ще прискіпливіше оглядає мене.

– Тобі тут так мало платять, що ти ще й повією підробляєш?

Якби я могла поворухнутися, то зараз би точно дала йому ще одного ляпаса, а так лише закочую очі.

– З чого ти це взяв?

– З твого одягу! – і дивиться на мене так, ніби я зовсім гола.

Хоча з нас двох я дуже навіть одягнена. Джинсові шорти та топ. А як інакше мені на річку ходити? У діловому костюмі?

– Я тут лише медіатор. А одяг цей для відпочинку. У мене сьогодні вихідний! – нагадую йому вдруге про це.

– Гаразд, – помах руки, магія зникає, і я ледь встигаю відновити рівновагу.

– Було б ще добре, аби ти забрався з моєї кімнати.

– З твоєї кімнати? – знову невдоволений погляд.

– Так, чи ти не помітив, що тут усюди лежать речі? Мої особисті речі!

Він роззирається довкола і ніби вперше бачить чашку з ранковою недопитою кавою, розкриту книгу на софі, до якої я так прагнула повернутися та мою нічну сорочку на ліжку.

Вичікувально дивлюся на нього.

– Дивно. Вибач. Я не знав, що кімната зайнята, – каже він після її вивчення, а сам впивається у мене надто пильним поглядом.

– Більше ти ні за що вибачитися не хочеш? – примружуюся, очікуючи відповідь.