Розділ 1 Нова душа

Хаб, Міжсвіття. Володіння богині Астраї

Анітка

– У тебе нова душа, – повідомляє Астрід, щойно за мною зачиняється Брама.

– Ти ж знаєш, що у мене вихідний! – обурююся я. – Навіщо притягла її сьогодні? Не могла почекати до ранку?

– Не могла, – впевнено заявляє вона.

– Це ж чому? – не вгамовуюся.

– І не її, а його, – поправляє вона, ігноруючи моє запитання.

Але для мене зараз немає різниці. Мені кортить залізти у душ після відпочинку на березі Дніпра і змити з себе залишки піску, а не вислуховувати побажання клієнта, тобто душі. Та й година вже досить пізня. І хто оце поночі вирішує такі важливі справи? Не міг вранці прибути?

– Договір він вже підписав, тому назад шляху немає, – рівний тон Астрід злить мене ще більше.

– Ти сьогодні дивна, – відмічаю я, підіймаючись на другий поверх і, замість того, щоб повернути до своєї спальні, проходжу далі коридором. – Навіщо так поспішати? Хто він такий?

– Сама побачиш.

Робочий кабінет, який є моїм от уже майже три роки, зустрічає мене прохолодою. Шкіра одразу відчуває контраст температур, після декількох годин засмаги під липневим сонцем.

– Астрід, світло! – командую я.

Кімнату заповнює м’яке світло, що ллється  з магічних світильників. Сідаю за стіл і активую магічний браслет. Це мій незмінний помічник у роботі, та захист від магії. А як інакше, якщо своєї магії у мене немає. Та й звідки вона у дівчини з Землі?

На стіні оживає проекція магічного екрану, а там вже висить купа повідомлень з грифами: «Важливо», «Терміново!» та «Особисто медіатору*!». І скажіть мені, будь ласка, чому це все відбувається у мій єдиний вихідний?

– То це ти через грифи так сполошилася? – журю Астрід, і націлююся на першого листа.

– Ти ще в середину не зазирала, – відповідає голос.

– Ну, гаразд, – погоджуюся з нею.

Усі листи, до речі, надіслані з таємничого світу Лудерконт. Несподівано.

– Ти ж казала, що вони «занадто консервативні, щоб користуватися такими методами»? – цитую Астрід, а сама вже пробігаю очима рядками листа.

– Були, – однослівно відповідає вона.

До речі, Астрід – це магічний помічник, який допомагає медіатору, тобто мені. І навіть не запитуйте мене, як я, звичайна українка, що мешкає в самому центрі країни, опинилася тут, у Міжсвітньому Хабі. Адже я й сама не можу цього второпати. Але за три роки проведених тут, я вже звиклася з усім. Майже з усім. Робота мені подобається, а на додачу – за неї непогано платять. Є, звичайно, свої мінуси, але де їх немає?

– Сафеніта! – лине голосний крик, з третього поверху.

Ось саме про ці мінуси я і казала. Це моя клієнтка, душа, як їх тут називають. Амаретта Гретона Казик, темна відьма зі світу Кантерол. І вона вже тиждень, як повинна була покинути Міжсвіття, адже рівно сім днів тому я знайшла і викликала її споріднену душу зі світу Шелешен сюди. Він явився за покликом, але вони не встигли пов’язати душі**, адже він втік одразу ж, як побачив наречену.

Та я його і не виню. Грізна відьма зовсім не приховує свого кепського характеру, а ще магії, яка спокійно блукає поверхами будинку. Я б і сама втекла від такої. Але я не можу. Мушу відпрацювати тут за контрактом ще місяць, а тоді спокійнісінько повернуся в Україну, у своє рідне місто.

– Сафеніта! Ти що оглухла?

До речі, звати мене зовсім не Сафеніта. Я Аніта. Але тут, у Міжсвітті, для всіх я Сафеніта, як нарекла мене Астрід.

Лишаю непрочитані повідомлення і йду на третій поверх. Тут вже кутками бігають сполохи магії відьми, яка рознервувалася не на жарт. А мені то що? У мене законний вихідний. Та й не вдасться їй залякати мене, українку, отими її тінями з блискавками. До того ж, тут, у Міжсвітті, є свої закони, яких всі повинні дотримуватися. І головний закон подобається мені найбільше – медіатор недоторканий! А медіатор, як пам’ятаєте, це я!

– Що у Вас сталося, пані Казик? – звертаюся до відьми, яка стовбичить посеред коридору, загороджуючи собою увесь прохід.

– Мені набридло стирчати тут, знайди мені вже нарешті мою споріднену душу, щоб я повернулася додому!

– Пані Казик. Ви ж знаєте, що досить важко розшукати навіть одну таку душу, а вже другу – це нонсенс!

– Що? – реве вона, і починає збільшуватися у розмірах.

Почалося! А я що? Стою і дивлюся, як вона роздувається ніби повітряна кулька, як навколо неї миготять маленькі, але досить небезпечні блискавки. Цікаво, якщо її вколоти голкою, вона здується, як повітряна кулька? Навіть заглядаю у кишеню шортів, в пошуках чогось гострого, але там нічого крім льодяника не знаходжу. Шкода. Лишається чекати, доки пані Казик сама прийде в себе і заспокоїться. Роблю крок назад, на всяк випадок, і довгих хвилин десять спостерігаю, як її тіло заповнює собою увесь простір коридору. За цей час навіть встигаю з’їсти льодяника. А що? Треба ж мені чимось зайнятися. Коли її маківка торкається стелі, відьма таки одумується і миттю повертається до своїх звичних розмірів.