Розділ десятий

Після сварки зі старшою невісткою мені зовсім не хотілося виходити з кімнати. Не хотілося навіть наближатися до Тайрена. Варто було поглянути на нього, як я відразу згадувала почервонілу щоку, крики в загальній кімнаті й те, як плакала в нього на плечі.
Я розуміла, що він ні в чому не винен. Навпаки, здається, єдиний тоді не став мене звинувачувати. Але від цього ставало лише гірше. Мені було соромно дивитися йому в очі й страшно, що, якщо він знову спробує мене заспокоїти, я відштовхну його лише через власний сором.
Тому ніч я провела в кутку кімнати.
Тайрен кілька разів намагався покликати мене на шкури, показував на звичне місце поруч із собою, але я тільки сильніше загорталася у свою шкуру й відверталася до стіни. На щастя, цього разу він не став наполягати. Лише довго сидів неподалік, про щось думав і час від часу поглядав у мій бік.
Було помітно, що він нервує. Я вже двічі відмовилася від їжі, майже не розмовляла й увесь вечір не зрушила з місця. Після сильних переживань у мене завжди зникав апетит. Я могла не їсти годинами, навіть якщо до цього була голодною.
Тільки зараз усе відчувалося набагато гірше. Усередині ніби зав’язався тугий вузол, і від самого погляду на їжу починало нудити.
Накрившись шкурою з головою, я повернулася обличчям до стіни й спробувала заснути. Хоча сном це назвати було складно. Я відчувала кожен рух і чула будь-який звук у темряві: потріскування вугілля, далекі голоси, кроки за стіною й дихання Тайрена.
Кілька разів він перевертався. Потім підвівся, підійшов до мене й присів поруч. Я не рухалася, вдаючи, що сплю. Він просидів так кілька хвилин, щось тихо пробурмотів і повернувся на своє місце.
Під ранок усе повторилося. Тільки тепер Тайрен уже збирався йти. Я чула, як він одягається, закріплює пояс, перевіряє речі й відсуває шкуру біля входу. Перед тим як вийти, він знову підійшов до мене й затримався поруч.
Хотілося повернутися. Хотілося хоча б показати, що я не злюся на нього.
Але я так і продовжила лежати обличчям до стіни.
Коли кроки стихли, я ще деякий час не рухалася. Потім обережно сіла й прислухалася.
Тайрен не повертався.
Я підтягнула до себе рюкзак і почала перебирати його вміст. Спочатку лише хотіла перевірити, що в мене залишилося. Але, перекладаючи речі, поступово зрозуміла, що збираюся йти.
В аптечці ще залишалося достатньо ліків на випадок хвороби чи поранення: бинти, антисептик, мазь, таблетки від болю й температури, кілька пластирів. Крім цього, у мене були запасні шкарпетки, майка, сонцезахисний крем, павербанк, телефон, зарядка, жувальні гумки, невеликий пакет сушених фруктів, пляшка води, дощовик, гребінець і кілька гумок для волосся.
Не густо.
Але тепер усе це здавалося цілим статком.
Я переклала речі так, щоб найнеобхідніше можна було дістати швидше. Аптечку поклала ближче до краю, поруч — воду й дощовик. Телефон загорнула в майку, щоб не розбився, а павербанк засунула до внутрішньої кишені.
Потім розчесала волосся й зібрала його в тугий хвіст. Після вчорашнього хотілося повернути собі хоча б якесь відчуття порядку.
Місцеву сорочку, яку дав Тайрен, я зняла й акуратно склала. Кілька секунд дивилася на неї, не знаючи, що робити далі.
Забирати із собою не хотілося. Залишити просто так теж здавалося неправильним.
Порившись у рюкзаку, я знайшла єдину цукерку, що загубилася серед сушених фруктів, і поклала її зверху на складену сорочку.
Безглуздо, звісно. Він навіть не зрозуміє, навіщо я її залишила.
Але нічого іншого в мене не було.
До кімнати ввійшла мати Тайрена. Побачивши мене у власному одязі й із рюкзаком поруч, вона насупилася, але нічого не сказала. Її погляд затримався на рюкзаку, проте, схоже, вона вирішила, що я просто перебирала речі. Потім указала на рот і вимовила знайоме слово.
Здається, запитувала, чи я голодна.
— Ні, — відповіла я їхньою мовою настільки впевнено, наскільки змогла.
Вимова вийшла неідеальною, але жінка зрозуміла. Кілька секунд уважно дивилася на мене, потім повільно кивнула й вийшла.
Я почекала хвилину. Потім ще одну.
Вона не повернулася.
Отже, я сказала правильно. Або вона просто вирішила залишити мене в спокої.
Я підвелася, наділа рюкзак і подивилася на вхід до загальної кімнати. Щоб вийти через нього, довелося б пройти повз усю родину. Можливо, старшу невістку. Можливо, матір Тайрена, яка відразу зрозуміє, що я задумала.
Ні.
Досить із мене розмов, поглядів і чужих рішень.
Я підійшла до невисокого віконного отвору, зняла шкуру, що його закривала, й визирнула назовні. Позаду будинку нікого не було. Лише кілька тварин бродили біля огорожі, а далі виднілися сусідні споруди.
Цього разу мене ніхто не хапав за ноги.
Я просунула назовні рюкзак, потім обережно вибралася сама й притиснулася спиною до стіни. Серце билося швидко, хоча я ще навіть не почала бігти.
Кілька людей помітили мене, коли я перетинала простір між будинками. Хтось щось крикнув, але я не зупинилася. Спочатку йшла швидко, а потім побігла.
Позаду чулися голоси, але переслідувати мене ніхто не став. Можливо, вирішили, що Тайрен дозволив мені піти. А може, просто не встигли зрозуміти, що відбувається.
Я попрямувала до лісу.
Мені дедалі сильніше здавалося, що першого дня я просто пішла не в той бік. Злякалася, заплуталася серед дерев і дозволила цим людям відвести себе надто далеко.
Але ж десь мала бути дорога, екскурсійна стежка, готель, місто й батьки. Потрібно лише вибрати правильний напрямок.
Минулого разу Тайрен привів мене до поселення з одного боку лісу. Отже, тепер варто було рухатися в протилежному напрямку.
Логічно.
Принаймні мені дуже хотілося в це вірити.
Перед тим як зайти до лісу, я підібрала гострий камінь. Відламувала невеликі гілки, залишала подряпини на корі й час від часу озиралася назад, намагаючись запам’ятати дорогу.
Поселення швидко зникло за деревами, а разом із ним зникли й людські голоси. Навколо знову залишився лише ліс.
Але цього разу я не збиралася повертатися.
Я знайду дорогу, дістануся цивілізації й подзвоню батькам. А всі ці люди, шкури, вівці, незрозуміла мова й Тайрен залишаться позаду як найжахливіший випадок у моєму житті.
Про те, що вже за кілька хвилин я перестала розуміти, звідки прийшла, поки що намагалася не думати.