Розділ дев'ятий

Решта дня минула спокійно й навіть майже звично. Молодша невістка знову повела мене до струмка прати речі, а потім залишила наглядати за дітьми. 
Ми влаштувалися на підлозі зі шматочками вугілля: я щось малювала, діти навперебій називали зображені предмети, а я намагалася повторювати слова за ними.
Недарма все-таки ходила до художньої школи.
Особливо цікаво було спостерігати за їхніми обличчями, коли я вирішила намалювати частину кімнати на гладкій ділянці глиняної підлоги. 
Вийшло неідеально: лінії були трохи кривими, вугілля постійно кришилося, а деякі деталі довелося виправляти кілька разів. Але на малюнку все одно можна було впізнати вогнище, кошики, стіну й шкури, що лежали біля неї.
Спочатку діти замовкли, порівнюючи зображення зі справжньою кімнатою, а потім усі разом заговорили й покликали молодшу невістку. Вона ввійшла, присіла поруч і кілька секунд недовірливо переводила погляд із підлоги на стіну перед собою. Потім обережно провела пальцями над малюнком, ніби боялася випадково його зіпсувати, і щось здивовано сказала.
Здається, я вперше зробила тут щось, чого місцеві не очікували.
Коли я виходила з кімнати, то помітила старшу невістку. Вона стояла біля проходу й дивилася на мене з погано прихованим роздратуванням. Жінка різко щось сказала й схрестила руки на грудях. Я не зрозуміла жодного слова, але тон був досить промовистим, тому просто пройшла повз.
Чи то її дратувало, що діти й молодша невістка приділяли мені стільки уваги, чи то вона просто від самого початку мене не злюбила. Ще не вистачало кланятися перед хамуватою жінкою лише тому, що вона старша за мене.
Наступний день почався майже так само. Тільки тепер молодша невістка залишилася з дітьми, а мене відправили допомагати готувати. Мати Тайрена показувала, що потрібно робити, повільно повторюючи одні й ті самі слова. Так я зрозуміла кілька нових висловів: «стій», «ще трохи», «досить» і «мало».
Уголос я їх не повторювала, щоб випадково не вимовити щось неправильно, але намагалася запам’ятати. Мати Тайрена говорила спокійно й, якщо я помилялася, просто показувала ще раз.
Зі старшою невісткою все було інакше. Вона постійно робила мені зауваження. Принаймні за її тоном це звучало саме так. То вказувала на неправильно поставлену миску, то відштовхувала мою руку, то штовхала в плече, бік або спину, змушуючи відійти.
Спочатку я терпіла. Казала собі, що не розумію їхніх правил. Що, можливо, справді заважаю. Що простіше промовчати, ніж знову влаштувати скандал у домі Тайрена.
Але терпіння поступово закінчувалося.
Наприкінці готування старша невістка сунула мені в руки великий глечик із зерном. Він виявився значно важчим, ніж здавався. Я ледве встигла підхопити його обома руками й притиснути до грудей.
— Можна було хоча б попередити, — пробурмотіла я.
Звісно, вона не зрозуміла. Глечик хитнувся, і трохи зерна висипалося на підлогу.
Зовсім небагато. Може, дві маленькі жмені.
Але жінка відразу підвищила голос. Вона вказала спочатку на розсипане зерно, потім на мене й почала кричати так, ніби я навмисно викинула весь їхній запас у річку.
Я стиснула зуби й обережно поставила глечик на стіл.
— Зараз зберу.
Я опустилася навколішки й почала підбирати зерно. Старша невістка не заспокоювалася. Вона продовжувала щось говорити, ходила навколо й кілька разів різко тицьнула пальцем у мій бік.
Я намагалася не звертати уваги. Зібрати зерно. Повернути його назад. Піти. Нічого складного.
Але коли я підвелася з останньою жменею, жінка раптом ударила мене по обличчю. Не дуже сильно, але досить, щоб голова смикнулася вбік, а щока миттєво запекла.
У кімнаті стало тихо. Усі завмерли, але ніхто не встиг нічого сказати.
Я повільно повернулася до неї й кілька секунд просто дивилася, не вірячи, що вона справді це зробила. Потім висипала зібране зерно назад у глечик і грюкнула долонею по столу.
— Досить!
Жінка здригнулася.
— Ти мене вже дістала! Чого ти постійно до мене чіпляєшся?!
Я тупнула ногою й указала на неї.
— Я й так нічого тут не розумію! Я стараюся, роблю все, що ви показуєте, а тобі все мало! То штовхаєш, то кричиш, а тепер ще й руки розпускаєш!
Вона відповіла таким самим гучним голосом.
— Та мені байдуже, що ти говориш!
Я розуміла, що вона не розбирає моїх слів. Можливо, для неї я просто кричала набір незрозумілих звуків. Але зупинитися вже не могла. Руки тремтіли, обличчя палало, а в грудях усе стискалося від злості й образи.
Не бажаючи більше бачити ні її, ні решту, я розвернулася й пішла до кімнати Тайрена. Відкинула шкуру, пройшла в найдальший куток і сіла, притиснувши коліна до грудей.
Дістало. Просто дістало.
Я закрила обличчя долонями й спробувала заспокоїтися. Але слідом за злістю, як завжди, прийшли сльози.
Ненавиджу цю дурну реакцію свого тіла. Спочатку злишся так сильно, що пальці тремтять і хочеться щось розбити. А потім починаєш плакати, ніби це ти слабка й безпорадна.
Я швидко витирала сльози, але вони все одно продовжували текти.
У загальній кімнаті залунали голоси. Спочатку жіночі, потім чоловічі. Хтось говорив голосно й різко. Я впізнала голос старшої невістки, потім бородатого чоловіка й ще кількох людей.
Схоже, Тайрен та інші вже повернулися. Сварка ставала дедалі гучнішою.
За кілька митей шкура біля входу різко відсунулася, і до кімнати ввійшов Тайрен.
Він виглядав злим. Дуже злим.
Брови зійшлися на переніссі, щелепа була напружена, а рухи — різкими. Він подивився на мене, помітив сльози й почервонілу щоку.
Я відразу відвернулася. Сором накрив ще сильніше.
Не витримала. Не промовчала. Накричала в чужому домі, при його матері й дітях. Напевно, усі чули. А тепер Тайрен, мабуть, мав відповідати за мене, бо сам же притягнув сюди.
Він підійшов ближче. Я продовжувала дивитися в стіну, з усіх сил намагаючись перестати плакати.
Тайрен щось тихо запитав.
Я не відповіла.
Тоді він простягнув до мене руки. Я мимоволі втягнула голову в плечі й заплющила очі.
Ударить. Точно вдарить.
Розумом я знала, що досі він мене не бив. Але після щойно пережитого тіло відреагувало раніше, ніж я встигла подумати. Можливо, тут так заведено. Я порушила правила його родини, накричала на старшу жінку й влаштувала сцену. Зараз він вирішить, що вона вчинила правильно, і покарає мене сам.
Але удару не було.
Замість цього Тайрен обережно обійняв мене.
Я завмерла.
Він притиснув мене до себе, однією рукою обійнявши за плечі, а другою почав повільно гладити по волоссю. При цьому говорив щось тихо й спокійно, повторюючи одні й ті самі слова.
Я не розуміла їхнього значення, але сенс був зрозумілий і без перекладу. Він не збирався мене сварити.
Кілька секунд я сиділа нерухомо, не знаючи, як реагувати. Потім усе-таки вчепилася пальцями в його одяг і сховала обличчя в нього на плечі.
Тайрен продовжував гладити мене по голові, а за шкурою в загальній кімнаті досі тривала сварка.