Розділ восьмий

Мені наснилося, що я повернулася до родини.
Сон був настільки реалістичним, що в перші хвилини я навіть не сумнівалася: усе, що сталося в лісі, дивне поселення й Тайрен виявилися звичайним кошмаром після важкої екскурсії.
Я прокинулася в готельному номері, на м’якому ліжку, під нормальною ковдрою. Із ванної долинав шум води, за вікном було чути машини, а на тумбочці лежав мій телефон, під’єднаний до зарядки.
За сніданком я розповіла мамі про все, що зі мною нібито сталося: про велику пташку, дивний камінь, людей зі списами й хлопця, який носив мене на плечі, наче мішок картоплі.
Мама розсміялася, погладила мене по голові й сказала, що це був лише сон. Напевно, я перегрілася, втомилася, а випадок із птахом просто надто сильно мене налякав.
Я їй повірила.
Після сніданку довго сиділа в телефоні, переписувалася з друзями, дивилася відео й скаржилася на батьків, які знову змусили мене піти на жахливо нудну екскурсію. Усе було звичним, спокійним і цілком нормальним.
Звичайнісінький день.
А потім до номера зайшли батьки. Вони вже були одягнені й тримали в руках сумки.
— Нам потрібно ненадовго поїхати, — сказала мама.
— А я?
— Ти залишишся тут.
Я відразу підвелася з ліжка.
— У сенсі залишуся? Куди ви зібралися?
Батько нічого не відповів. Він відчинив двері, мама вийшла слідом за ним, і я кинулася до них.
— Зачекайте! Ви куди?
Двері зачинилися просто перед моїм обличчям. Я схопилася за ручку, але вона не повернулася.
— Мамо! Тату!
Навколо щось хруснуло.
Я повільно обернулася.
Шпалери на стінах потемніли й почали відшаровуватися довгими смугами. Стеля вкрилася тріщинами. Меблі розсипалися, ніби простояли тут сотні років. Стіни осипалися шматками, а за ними показалися густі зарості.
До кімнати увірвався вологий запах лісу.
Ліани швидко поповзли підлогою, обплітаючи ніжки ліжка, стіни й мої ноги. Я спробувала відступити, але одна з них обхопила щиколотку. Слідом інша обвилася навколо талії.
Я закричала, покликала батьків, але не почула власного голосу. Губи рухалися, горло боліло від крику, а навколо панувала цілковита тиша.
Ліани стискали дедалі сильніше. Одна обвилася навколо грудей, інша дісталася шиї. Я намагалася зірвати їх руками, але на місці кожної з’являлися нові.
Мені забракло повітря.
Я востаннє спробувала покликати на допомогу й прокинулася.
Кілька секунд я не могла зрозуміти, де перебуваю. Серце шалено билося, дихання збилося, а все тіло вкрилося холодним потом.
Я була все там само.
Глиняні стіни, маленький отвір замість вікна, шкури на підлозі й Тайрен поруч. Він спав, притиснувшись до мене, а його рука за звичкою лежала поперек мого живота.
Я обережно відкинула її й сіла. Тайрен не прокинувся.
Не знаю, що саме мною керувало, але я відразу потягнулася до рюкзака. Дістала телефон, повернулася на шкури, лягла на живіт і накрилася зверху, щоб світло не розбудило Тайрена.
Екран засвітився.
Двадцять відсотків.
Зв’язку, як і раніше, не було.
Я вимкнула пошук мережі, зменшила яскравість майже до мінімуму й відкрила галерею. Кілька секунд дивилася на сотні знайомих фотографій, не наважуючись почати їх гортати.
Потім відкрила найпершу.
Ось мені десять років. Я сиджу за столом у ресторані й із жахом дивлюся на величезного омара, якого батько замовив спеціально, щоб я його скуштувала. Мама поруч усміхається, а я маю такий вигляд, ніби переді мною поклали інопланетну істоту.
Наступне фото — шкільний забіг. Я стою разом з однокласниками на старті й уже заздалегідь виглядаю втомленою. На наступному знімку всі біжать уперед, а я плентаюся майже останньою.
Потім були фотографії з однієї з перших сімейних подорожей. Я сиджу на камені з таким нещасним обличчям, ніби мене змусили пройти не два кілометри, а перетнути пустелю.
Далі йшло відео, де за мною доріжкою біг величезний яскравий папуга. Я кричала, батьки сміялися, а хтось за кадром говорив, що пташка просто зацікавилася моїми сережками.
Я мимоволі всміхнулася.
Тепер навіть це здавалося чудовим спогадом.
До мого плеча несподівано торкнулися. Я злякано смикнулася й ледь не впустила телефон.
Тайрен прокинувся. Він лежав поруч, мружачись від світла екрана, і щось сонно говорив.
— Тихіше ти, — прошепотіла я, хоча він усе одно мене не розумів.
Він указав на телефон і запитально подивився на мене.
Я спробувала пояснити, використовуючи ті кілька слів, які вже встигла вивчити. Спочатку показала на фотографію, потім на себе й повторила вже знайоме місцеве слово.
Тайрен кивнув.
Я відкрила сімейне фото й указала на маму, назвавши її словом, якого мене навчили діти. Потім так само показала на батька.
Тайрен уважніше подивився на фотографію, а потім на мене. Здається, він зрозумів.
Він ліг поруч на живіт, підпер підборіддя долонями й із цікавістю втупився в екран. Я продовжила гортати знімки.
Фотографії з друзями пояснювати було складніше. Слів «друг» і «подруга» я поки що не знала, тому просто називала імена й показувала на різних людей.
Тайрен кивав, ніби цієї інформації йому цілком вистачало.
Особливо його веселили фотографії, де я тікала від тварин, лежала втомлена на лавці або невдоволено дивилася в камеру. Він кілька разів тихо засміявся й щось прокоментував.
— Дуже смішно, — пробурмотіла я. — Це в нас сімейна традиція — знімати, як я страждаю.
Потім я ввімкнула відео.
Тайрен різко відсмикнув голову, коли люди на екрані почали рухатися й говорити. Він перевів здивований погляд на мене, потім знову на телефон і обережно торкнувся екрана пальцем.
Я ввімкнула інше відео, де ми з друзями танцювали на якомусь святі. Він довго спостерігав, а потім почав сміятися з моїх рухів.
— Сам спробуй краще.
Тайрен щось відповів і повторив один із рухів просто лежачи. Вийшло настільки безглуздо, що тепер уже засміялася я.
Нотатки, музика й інші застосунки дивували його не менше, але я відкривала їх лише ненадовго. Двадцять відсотків заряду були надто цінними, щоб витратити їх за одну ніч.
Ми пролежали так ще деякий час, поки я не помітила, що заряд зменшився ще на кілька відсотків. Після цього, попри невдоволений погляд Тайрена, вимкнула телефон і сховала його назад до рюкзака.
Після кошмару й перегляду фотографій сон остаточно зник. Коли крізь отвір у стіні почало проникати перше світло, Тайрен підвівся, потягнувся й вийшов із кімнати, а я переодяглася в місцеву сорочку й стала чекати.
За деякий час він повернувся, простягнув мені руку й допоміг підвестися. Потім повів через загальну кімнату до виходу. Його родина вже не спала, але ніхто нас не зупинив.
Лише надворі я помітила, що Тайрен тримає невеликий плетений кошик.
Ми вийшли за межі поселення й попрямували до лісу. Після вчорашніх подій мені не надто хотілося знову наближатися до дерев, але Тайрен ішов спокійно, тому я вирішила не влаштовувати нової сцени.
Він зупинився біля кущів із дрібними темними ягодами, зірвав кілька й поклав до кошика. Одну показав мені, розчавив пальцями й з’їв.
Схоже, пропонував збирати разом.
Я знизала плечима й почала повторювати за ним. Після безсонної ночі все одно потрібно було чимось себе зайняти. Можливо, якщо достатньо втомлюся, увечері швидше засну.
Спочатку я збирала повільно, уважно оглядаючи кожну ягоду. Не хотілося випадково покласти до кошика щось отруйне або лише схоже на потрібні плоди. Тайрен кілька разів виправляв мене й викидав зелені або зіпсовані ягоди.
Поступово кошик наповнився.
На зворотному шляху до Тайрена підійшли кілька дівчат. Вони були молодші за нас, нижчі від мене приблизно на голову, і відразу почали щось весело говорити. Одна штовхнула його в плече, інша поправила вже трохи зів’ялий вінок, який він навіщось досі носив із учорашнього дня, а третя зазирнула до кошика.
За їхніми інтонаціями було зрозуміло, що вони жартують.
Спочатку Тайрен відповідав коротко, але спокійно. Та після чергової фрази однієї з дівчат його усмішка зникла, а голос став різкішим.
Я вирішила не втручатися. Можливо, це його подруги або родички. Тому відійшла трохи вбік і стала чекати, розглядаючи будинки.
Розмова закінчилася швидше, ніж я очікувала.
Тайрен щось різко сказав дівчатам, підійшов до мене, взяв за руку й повів назад до будинку. Ішов швидше, ніж зазвичай, і навіть не глянув на мене.
Вираз його обличчя був дивним: брови насуплені, щелепа напружена, рухи різкі.
Він виглядав роздратованим або навіть злим.
Я кілька разів поглянула на нього, намагаючись зрозуміти, що сталося. Дівчата залишилися позаду й про щось жваво розмовляли, дивлячись нам услід.
Може, мені лише здалося? Хоча навряд чи.
Тайрен явно був чимось незадоволений.
Залишалося зрозуміти, чим саме.