Розділ шостий

Зрештою єдиним розумним рішенням було залізти на дах одного з будинків. Причому зробила я це в останню мить, коли одна з овець уже майже наздогнала мене й, здається, збиралася буцнути просто в спину.
Тепер піді мною стояло ціле стадо надзвичайно задоволених овець і не менший натовп людей, які з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Я ж сиділа на краю даху, ображено притиснувши коліна до грудей, і демонстративно дивилася вбік.
Просто картина маслом.
За деякий час з’явився Тайрен. Він ішов, витираючи сльози, що виступили від сміху, і досі не міг як слід заспокоїтися. Побачивши мене на даху, він знову зігнувся, прикривши рот рукою.
— Дуже смішно, — пробурмотіла я, навіть не глянувши на нього.
Тайрен щось сказав людям навколо, після чого овець нарешті почали відводити назад до загону. Тварини йшли з такими сумними мордами, ніби в них відібрали найцікавішу розвагу за останні кілька років.
Переконавшись, що стадо більше не становить загрози, Тайрен став під краєм даху, крикнув мені щось і простягнув руки. Напевно, пропонував стрибнути й обіцяв упіймати.
Я підозріло подивилася на нього. Варіантів усе одно було небагато: або стрибати, або залишатися на даху до вечора. Тому я важко зітхнула, підвелася й ступила вниз.
Тайрен справді впіймав мене. На мить я опинилася в нього на руках, після чого він обережно поставив мене на землю й одразу знову почав щось говорити, усе ще посміюючись.
Якщо чесно, я теж ледь помітно всміхнулася, уявивши, як усе це виглядало збоку: я мчу поселенням, за мною несеться радісне стадо, а потім видираюся на дах, наче рятуюся від зграї голодних вовків.
Але швидко опанувала себе. Не можна було дозволяти йому думати, що я теж вважаю це смішним.
Я ображено подивилася на Тайрена, розвернулася й пішла.
Ну як пішла.
Я крокувала попереду, а він ішов за мною на невеликій відстані. Схоже, вирішив дозволити мені самій знайти собі заняття, але все одно не збирався випускати з поля зору. Напевно, після двох спроб утечі та історії з вівцями вважав це цілком розумним.
Поки ми так ішли між будинками, назустріч нам трапилася група хлопців приблизно одного віку з Тайреном. Побачивши нас, вони відразу щось сказали, і я мимоволі зупинилася.
Після вчорашньої зустрічі з мисливцями я не надто довіряла незнайомцям. Тому, сама того не помітивши, зробила крок назад і сховалася за спиною Тайрена.
Виглядало це, мабуть, досить безглуздо. Я була трохи вищою за нього й повністю за ним усе одно не поміщалася. Але Тайрен ніяк не відреагував, наче це було цілком нормально, і спокійно почав розмовляти з хлопцями.
Ті відповідали йому явно глузливим тоном. Один поклав руку йому на плече, інший щось сказав і кивнув у мій бік. Час від часу вони поглядали на мене, перезиралися й усміхалися.
Я не розуміла жодного слова, але й без перекладу було ясно, що обговорювали саме мене. Можливо, запитували, навіщо Тайрен притягнув до поселення дивну дівчину. Або жартували про те, як я тікала від овець.
Усе б нічого, але саме в цю мить мене знайшли собаки.
Або не зовсім собаки, а їхня давня, трохи дика версія — худі, довгоногі, з грубою шерстю та сторчкуватими вухами.
Як я зрозуміла, що вони біжать саме до мене?
Це було неважко. Можливо, їх привабив незнайомий запах мого одягу, а можливо, вони просто ніколи раніше мене не бачили. У будь-якому разі собаки промчали повз інших людей, навіть не глянувши на них, і попрямували просто в мій бік.
— Тільки не це…
Собаки прискорилися.
Я розвернулася й побігла.
Не знаю, як мені це вдалося, але вже за кілька секунд я скористалася невисоким навісом біля стіни й знову опинилася на даху іншого будинку. Унизу кілька собак радісно гавкали й намагалися дотягнутися до моїх ніг.
Виявляється, людське тіло справді здатне на дивовижні речі. Особливо коли в кров викидається достатньо адреналіну.
Хлопці стояли внизу й приголомшено дивилися на мене. Потім один із них щось збуджено сказав, решта заговорили одночасно й почали обговорювати те, що сталося, вказуючи то на собак, то на дах.
Тайрен поглядав на мене з неприхованою усмішкою й охоче підтримував розмову.
От же козел.
З іншого боку, я зробила для себе корисне відкриття: будинки тут були досить міцними. По дахах спокійно ходили люди, переносили кошики й навіть сиділи, займаючись своїми справами. Деякі будівлі стояли так близько одна до одної, що між ними можна було переходити, навіть не перестрибуючи.
Поки хлопці були зайняті розмовою, а Тайрен знову сміявся з моєї біди, я обережно підвелася й відійшла подалі.
Схоже, моє зникнення помітили не одразу.
Я пройшла дахом одного будинку, потім перейшла на сусідній. Люди, яких зустрічала дорогою, з цікавістю дивилися на мене, але ніхто не намагався зупинити. Можливо, вони вирішили, що я гуляю тут із дозволу Тайрена. Або просто не розуміли, що зі мною робити.
Так я встигла досить довго поблукати дахами, поки нарешті не знайшла дерев’яну драбину, що вела вниз.
Спустившись з іншого боку поселення, я озирнулася. Тут було помітно тихіше. Будинки закінчувалися, а трохи далі текла невелика річка.
Я обережно підійшла ближче й присіла біля води, спостерігаючи за течією. Вода здавалася чистою, хоча біля берега плавали листки й дрібні гілки.
Тут же, напевно, повно мікробів.
Цікаво, місцеві використовують цю річку як джерело питної води? Перуть тут одяг? Миються? Чи скидають відходи?
Остання думка змусила мене відсунутися подалі. Не хотілося, щоб повз раптом пропливло щось людського або тваринного походження.
Неподалік росли квіти різних відтінків: жовті, білі, бузкові й маленькі блакитні. Я зірвала кілька й почала плести з них простий вінок.
Це заняття несподівано заспокоювало.
Я сиділа біля річки, перебирала тонкі стебла й намагалася хоча б ненадовго забути про поселення, дивних людей, овець, собак і про те, що зовсім не розуміла, де перебуваю.
Мене все-таки знайшли.
Спочатку почулися швидкі кроки, а за мить з-поміж будинків вибіг Тайрен. Він важко дихав, волосся прилипло до чола, а обличчя мало незвично напружений вигляд.
Здається, він справді злякався.
Побачивши мене біля річки, Тайрен різко зупинився. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного: я — здивовано, а він — так, ніби водночас хотів мене насварити, обійняти й знову зв’язати, щоб більше ніколи не загубити.
Тайрен щось пробурмотів, підійшов ближче й важко опустився на землю поруч зі мною. Потім провів долонею по обличчю, запустив пальці у волосся й спробував віддихатися.
Я мовчки дивилася на нього.
Він теж деякий час мовчав, а потім почав щось говорити, час від часу вказуючи то в бік поселення, то на мене. За тоном було зрозуміло, що він сердиться. Або скаржиться. Можливо, пояснює, що не можна зникати невідомо куди.
Я не стала відповідати. Мені надто сильно набрид цей день: вівці, собаки, чужі погляди, нескінченна біганина й сам Тайрен, який то сміявся з мене, то переслідував по всьому поселенню.
Я закінчила вінок і кілька секунд розглядала його у своїх руках. Потім повернулася до Тайрена й наділа квіти йому на голову.
Він замовк.
Я відвернулася й втупилася у воду, роблячи вигляд, що нічого особливого не сталося. Дивитися на нього не хотілося. Я була надто втомленою, ображеною й зовсім не уявляла, що робити далі.
Тайрен вінка не зняв.