Розділ сьомий

Коли ми нарешті повернулися «додому», я відразу пішла до кімнати Тайрена. Сил більше не залишилося. Не хотілося ні на кого дивитися, ні з ким сперечатися й тим паче знову сидіти під чужими допитливими поглядами.
Із загальної кімнати долинали голоси його родини, сміх і здивовані вигуки. Схоже, Тайрен уже встиг розповісти, як загубив мене, знайшов біля річки й повернувся з квітковим вінком на голові. Якщо так, то не дивно, що всі веселилися.
Я зняла грубу сорочку, дістала з рюкзака свій топ і з полегшенням одягнула його. Потім витягла аптечку, обережно зняла листя із зап’ясть та оглянула шкіру. Потертості досі мали неприємний вигляд, але принаймні вже не кровоточили. Я обробила їх сучасним антисептиком, нанесла мазь і перев’язала чистим бинтом. Те саме зробила й із пораненою рукою.
Ліки з аптечки раптом почали здаватися справжнім скарбом. Раніше я могла спокійно витратити половину тюбика крему лише тому, що мені не подобався його запах, а тепер намагалася видавлювати рівно стільки, скільки було потрібно. Невідомо, скільки часу я тут проведу й коли зможу поповнити запаси.
Знала б, що все так закінчиться, хоча б піжаму поклала.
Я зняла взуття й почала масажувати втомлені ступні. Після сьогоднішньої біганини ноги гули так, ніби я пройшла пішки кілька десятків кілометрів. Хоча, можливо, так воно й було.
У цей момент до кімнати ввійшов Тайрен. Він подивився спочатку на мене, потім на зняту сорочку й мій топ. За виразом його обличчя було зрозуміло, що зараз він знову почне обурюватися через мій одяг, але в останню мить передумав. Лише важко зітхнув і почав розкладати шкури на підлозі якимось особливим чином.
За стінами поступово стихали голоси, а в загальній кімнаті, схоже, вже готувалися до сну. Тайрен вирівняв нижні шкури, підігнув краї, а зверху поклав ще кілька — м’якших. Потім підійшов до вікна й закрив отвір щільною шкурою, зануривши кімнату в напівтемряву.
Я підозріло спостерігала за ним.
— Що ти задумав?
Тайрен не відповів. Замість цього підійшов, несподівано підняв мене на руки й переніс на підготовлене місце.
Я навіть обуритися не встигла.
Він уклав мене на шкури, накрив ще однією, ліг поруч і звично притиснув до себе.
— Ти серйозно?
Тайрен улаштувався зручніше й поклав руку мені поперек живота.
Невже він досі настільки мені не довіряв, що боявся відпустити навіть уночі? Хоча сьогодні принаймні не зв’язав руки. Можливо, це вже вважалося ознакою довіри.
З іншого боку, кому, крім нього, було про це знати?
Я важко зітхнула, відвернулася й натягнула шкуру на голову, повністю ховаючись від нього. Тайрен тихо хмикнув, щось сонно пробурмотів, але руку не прибрав.
Так ми знову заснули в обіймах.
Точніше, він мене обіймав, а я поки що не знайшла способу вибратися.
Прокинулася я від уже знайомих поштовхів у плече. Розплющивши очі й побачивши глиняні стіни, шкури та Тайрена, я лише важко зітхнула.
Ні. Я все ще тут.
Тайрен швидко стягнув із мене шкуру, змусив підвестися й знову простягнув місцеву сорочку. Цього разу я навіть не стала довго сперечатися. Просто переодяглася, залишивши під нею лосини, і вийшла разом із ним до загальної кімнати.
Знову був сніданок. Принаймні я сподівалася, що сніданок, бо тут уже починала втрачати відчуття часу.
Ми їли разом із його родиною. Каша виявилася майже такою самою несмачною, як учора, зате хліб сьогодні був м’якшим. Я вже не намагалася надто старанно вдавати, ніби їм, бо після вчорашньої біганини справді зголодніла.
Закінчивши, Тайрен несподівано залишив мене з жінками. Перед виходом він відвів мене трохи вбік і почав щось серйозно пояснювати. Говорив повільно, показував на жінок, потім на мене, кілька разів поплескав мене по плечу, ніби намагався додати впевненості. Наостанок погладив по голові й вимовив коротке слово.
Напевно, «бувай» або «до зустрічі».
Після цього він приєднався до інших чоловіків і пішов.
Я подивилася йому вслід, а потім перевела погляд на жінок.
Вони дивилися на мене.
Я дивилася на них.
Запала незручна тиша.
Схоже, сьогодні мені доведеться допомагати по господарству.
Поки я стояла посеред кімнати й намагалася зрозуміти, чого від мене хочуть, жінки почали щось обговорювати. За деякий час одна з них, наймолодша, взяла великий кошик з одягом і жестом покликала мене за собою.
Якщо ви вже здогадалися, то так.
Сьогодні було прання.
Ми прийшли до річки, де неподалік уже сиділи інші жінки. Вони полоскали одяг, відбивали тканину об гладеньке каміння й розкладали випрані речі на траві або розвішували на натягнутих мотузках.
Прати без пральної машини, порошку й хоча б шматка мила я, звісно, не вміла. Але мене швидко «порадували», вручивши пучок якихось рослин із дрібними світлими квітами.
Дівчина розім’яла стебла у воді, розтерла їх між долонями, і з’явилася легка піна. Потім вона показала, як натирати цією масою тканину, полоскати й віджимати, не викручуючи надто сильно.
Я обережно повторила.
Вийшло погано.
Перша річ вислизнула з рук і ледь не попливла за течією. Другу я віджала надто сильно, після чого дівчина забрала її й показала все знову, вже повільніше. Лише на третій я нарешті почала розуміти, що робити.
Перед початком я завбачливо зняла взуття й поставила його подалі від води. Та навіть це не надто допомогло: робота виявилася важкою й одноманітною. Доводилося довго сидіти навпочіпки, нахилятися до води й терти грубу тканину, поки пальці не починали боліти. Ноги мерзли, спина затерпала, а нігті чіплялися за нитки.
До кінця прання мій манікюр трохи постраждав. На двох нігтях з’явилися сколи, а край одного довелося обережно відламати, бо він почав чіплятися за тканину.
Трагедія.
Але не смертельна.
Коли одяг був випраний, ми розвісили його сушитися й повернулися додому. Після цього мене відвели до іншої кімнати, де гралися діти, а жінки взялися готувати їжу.
Мене це цілком влаштовувало.
Діти принаймні не змушували мене носити воду або терти одяг об каміння. Вони поводилися відносно спокійно й із цікавістю стежили за всім, що я робила.
Невдовзі один із них приніс шматок вугілля й почав малювати на підлозі. Решта приєдналися. Я теж узяла вуглинку й зобразила просту людську постать.
Діти відразу пожвавилися. Один указав на малюнок і вимовив якесь слово.
Я повторила.
Він засміявся, виправив мене й сказав ще раз, повільніше.
Так ми почали навчатися одне в одного.
Я малювала людину, а вони називали відповідне слово. Потім окремо чоловіка, жінку, дитину, будинок, вогонь, руку, ногу, сонце й тварину. Деякі слова я плутала, інші забувала майже відразу, але поступово почала помічати певні закономірності.
Діти повторювали все терпляче, інколи надто голосно й по кілька разів. Коли я вимовляла слово неправильно, вони сміялися, але не злісно, а радше тому, що мій акцент здавався їм кумедним.
Можливо, так я справді зможу вивчити їхню мову.
Потрібно буде перевірити слова в Тайрена. Раптом діти навмисно вчили мене якоїсь нісенітниці, щоб потім посміятися.
Коли жінки закінчили готувати, мені жестами показали, що я вільна. Перед виходом я непомітно забрала шматочок вугілля й сховала його в кімнаті Тайрена.
Він повернувся ближче до вечора разом з іншими чоловіками. Мав стомлений вигляд, одяг був укритий пилом, а на руках з’явилися нові подряпини. Ми повечеряли всією родиною, після чого я майже відразу потягнула його до кімнати.
Тайрен насторожився, але пішов за мною.
Я дістала вуглинку, сіла на підлогу й намалювала людину. Потім указала на малюнок і вимовила слово, якого мене навчили діти.
Тайрен здивовано підняв брови й кивнув.
Отже, я зрозуміла правильно.
Я намалювала чоловіка й повторила інше слово. Потім жінку, дитину й будинок. Тайрен слухав, іноді виправляв вимову й називав нові слова. Якщо я говорила щось правильно, він задоволено кивав, а одного разу навіть схвально поплескав мене по голові.
Мене це трохи дратувало.
Я все-таки не собака, яку хвалять за виконану команду.
Але відганяти його руку не стала.
Ми просиділи так досить довго. Я малювала, він називав предмети, а я намагалася повторювати й запам’ятовувати. До кінця вечора я вже знала кілька простих слів і могла принаймні показати на воду, їжу, будинок, людину та дитину.
Зовсім небагато.
Але це було перше, чого я справді тут навчилася.
Так закінчився ще один мій день у цьому дивному місці.