Розділ п'ятий

Я лежала на чомусь м’якому й теплому, притиснувшись спиною до чогось ще теплішого. Напевно, на ліжку в готелі. Думки були важкими й сонними, тому я вирішила не розплющувати очі ще хоча б кілька хвилин. Після всього пережитого кошмару я заслужила трохи спокою.
Хтось почав штовхати мене в плече.
— Ще кілька хвилин, мамо… — пробурмотіла я й сильніше загорнулася в щось м’яке.
М’яке, тепле й пухнасте.
Стоп. Пухнасте?
Я повільно провела долонею по тому, чим була вкрита, і зрозуміла, що це зовсім не ковдра, а шкура. Спогади повернулися одразу: ліс, дивні люди, поселення, зв’язані руки й хлопець, який усю ніч тримав мене так, ніби я була особливо цінною та дуже агресивною подушкою.
Я не розплющувала очей ще кілька секунд, сподіваючись, що, якщо досить сильно заперечувати те, що відбувається, воно зникне.
Не зникло.
З мене стягнули шкуру.
— Ні… — жалібно протягнула я, намагаючись ухопитися за її край.
Хтось узяв мене за зап’ястя, і я одразу зрозуміла, що руки вже вільні. Лише зап’ястя все ще були обмотані листям і м’якими смужками шкіри.
Я невдоволено розплющила очі й побачила перед собою того самого хлопця.
Як його там? Тарон? Тайрен?
Точно. Тайрен.
— Що тобі треба?
Він почав щось говорити й указав у бік вікна. Я простежила за його поглядом і побачила, що надворі вже світло, причому явно не ранній ранок. Сонце піднялося досить високо, а із сусідніх приміщень давно долинали голоси, кроки й дитячий сміх.
Схоже, я проспала майже пів дня. Напевно, саме це він і намагався сказати. Удома мені постійно говорили те саме.
— Встаю, встаю… — невдоволено пробурмотіла я й сіла, потираючи обличчя.
Волосся впало на очі сплутаними пасмами. Шия затерпла, спина боліла, а в роті був такий присмак, ніби я всю ніч жувала землю.
Тайрен продовжував щось пояснювати, і я повільно подивилася на нього. Невже до нього досі не дійшло, що я не розумію жодного слова?
Він важко зітхнув, розглядаючи моє сонне й явно невдоволене обличчя, потім підвівся й почав обходити мене зі спини.
Я відразу повернулася слідом за ним.
Він зупинився, і я теж.
Кілька секунд ми мовчки дивилися одне на одного.
— Останнє, що я тобі дозволю, — це стояти в мене за спиною.
Тайрен зробив крок праворуч, і я повернулася. Він ступив ліворуч — я знову розвернулася. Його брови повільно зійшлися на переніссі.
— Навіть не намагайся.
Він спробував обійти мене швидше. Я теж різко повернулася, але сонне тіло відреагувало запізно.
Сутичка вийшла короткою й, як завжди, принизливою. Тайрен сів у мене за спиною й притиснув мої руки до боків колінами, щоб я не могла відмахуватися.
— Ти зовсім ненормальний?!
Він нічого не відповів і замість цього запустив пальці в моє волосся.
Я завмерла.
— Що ти робиш?
Тайрен почав розділяти сплутані пасма. Іноді він тягнув надто сильно, і тоді все поселення, напевно, чуло моє обурення.
— Ай! Обережніше! Я сказала, боляче!
Він щось невдоволено пробурмотів.
— Сам спробуй походити з довгим волоссям, а потім розумничай!
Я почувалася вівцею або бараном, якого збиралися стригти. Тільки замість ножиць у нього були пальці й нескінченне терпіння.
Поступово натяг волосся змінився: Тайрен більше не намагався його розплутати, а почав збирати окремі пасма разом.
За деякий час він відпустив мої руки й відсунувся. Я відразу провела долонею по голові.
Коса.
Не дуже рівна, місцями надто туга, але цілком справжня коса, перев’язана шкіряним шнурком.
Я здивовано повернулася до нього.
— Я, по-твоєму, сама не можу заплести волосся?
Тайрен спокійно подивився на мене.
— Можу, між іншим.
Він підвівся й потягнув мене за руку, змушуючи встати, після чого почав уважно розглядати мій одяг: топ, легку сорочку, лосини та взуття. Особливо довго він розглядав тканину й шви.
— По-перше, я досі тебе не розумію. А по-друге, роздягатися перед тобою не збираюся.
Тайрен несподівано вийшов. Я полегшено видихнула, але майже відразу він повернувся й простягнув мені згорнутий одяг — щось світле, грубе й абсолютно безформне.
Я взяла тканину двома пальцями.
— Ну чудово. І що я маю з цим робити?
Він розгорнув річ і почав повільно та старанно показувати, як просунути в неї голову й руки, ніби пояснював неандертальцю, що перед ним одяг.
— Я розумію, що це треба вдягнути! Я не розумію навіщо!
Тайрен указав спочатку на мій одяг, потім на себе й на двері. Можливо, мій одяг надто сильно відрізнявся від місцевого або був для них занадто відкритим. А може, він просто вирішив переодягнути мене в щось менш зручне, щоб я не могла швидко бігати.
Він підійшов ближче, і я відразу відскочила.
— Добре! Добре, вдягну! Тільки вийди, заради Бога.
Я розвернула його за плечі й виштовхнула з кімнати. На щастя, Тайрен не пручався, лише щось сказав наостанок і опустив за собою шкуру.
Я швидко оглянула принесений одяг. Це була довга вільна сорочка з грубої тканини, що доходила майже до колін. Вона мала сірувато-бежевий колір, а збоку виднілася акуратна латка. Пахла димом, травами й чимось тваринним.
— Краще й не вигадаєш…
Я зняла верхній одяг, але лосини залишила. В одній цій сорочці я почувалася б майже голою, особливо серед людей, які й без того розглядали мене як дивну тварину.
Свій одяг я обережно склала й прибрала в рюкзак. Викидати або залишати його тут точно не збиралася.
За кілька хвилин шкура біля входу трохи піднялася, і в щілині з’явилося обличчя Тайрена. Він обережно зазирнув усередину, переконався, що я переодяглася, і лише тоді ввійшов.
Спочатку він оглянув сорочку й задоволено кивнув, але потім помітив мої чорні лосини. Його обличчя відразу стало невдоволеним. Він указав на них і почав щось пояснювати.
— Я їх не зніму.
Тайрен знову показав на мої ноги.
— Ні.
Він повторив жест.
— Я в цьому ходитиму як гола!
Можливо, він узагалі не розумів, навіщо під довгою сорочкою потрібен ще один шар одягу. Конкретних слів він, звісно, не зрозумів, але з мого виразу обличчя все стало досить ясно.
Тайрен кілька секунд дивився на мене, потім важко видихнув і здався.
Я полегшено розслабила плечі.
Хоч одна перемога.
Він підняв шкуру й жестом запропонував вийти. Я підозріло подивилася на нього.
Свобода? Просто так?
Утім, відмовлятися від неї я не збиралася й швидко вийшла з кімнати, але майже відразу зупинилася.
У загальній кімнаті вже зібралася вся родина.
Вони сиділи біля низького довгого столу, якщо це взагалі можна було назвати столом. Радше це була широка дерев’яна дошка, встановлена майже біля самої підлоги.
За нею сиділи три жінки, яких я бачила вчора. Старша розташувалася ближче до вогнища. Одна з молодих тримала дитину, а друга розкладала їжу по дерев’яних мисках.
Поруч сидів той самий грізний бородатий чоловік. Крім нього, за столом були ще двоє молодших чоловіків: один міцний і широкоплечий, другий худіший, але теж явно старший за Тайрена.
Лише при денному світлі я помітила, що будинок був більшим, ніж здалося вчора. Окрім загальної кімнати, тут було ще три окремі приміщення, не рахуючи кімнати Тайрена. Можливо, кожна доросла пара мала тут окрему кімнату.
Ну чудово. Я опинилася не просто в невідомих людей, а в цілому сімейному гуртожитку.
Бородатий чоловік щось сказав. Тайрен відповів і підштовхнув мене до столу. Я відразу подивилася на нього благальним поглядом.
Не треба. Я не хочу туди сідати. Усі й так дивляться на мене.
Тайрен, здається, зрозумів вираз мого обличчя, але замість того, щоб залишити мене в спокої, поклав долоню мені на голову й щось спокійно сказав.
Як дитині.
Я відразу скинула його руку.
— Не чіпай зачіску, яку сам же й зробив.
Він посадив мене поруч із собою й теж сів. Жінки одразу поставили переді мною дерев’яну миску з тією самою густою кашею, яку мені пропонували вчора.
Тільки тепер відмовитися було значно складніше.
На мене дивилися всі. Навіть діти.
Я взяла ложку й обережно скуштувала вміст.
Несмачно.
Зовсім.
Ні солі, ні перцю, ні масла. Просто тепла густа маса з поодинокими зернами й якимись м’якими шматочками. Я насилу проковтнула, а потім спробувала хліб.
Він виявився щільним, трохи кислим і з грубою скоринкою. За смаком нагадував хліб із дорогої пекарні, який мама іноді купувала, тільки цей був жорсткішим і місцями підгорілим.
Принаймні їстівний.
Під тиском чужих поглядів я змусила себе проковтнути ще кілька ложок, а потім почала розмазувати кашу по стінках миски й підносити до рота майже порожню ложку.
Не знаю, чи вдалося мені когось обдурити. Судячи з поглядів Тайрена — навряд.
Коли сніданок закінчився, він підвівся, узяв мене за руку й повів до виходу.
— Куди тепер?
Він продовжував іти, не звертаючи уваги на моє запитання.
На вулиці я вперше змогла нормально роздивитися поселення. Учора мені заважали страх, утома й те, що я висіла головою вниз. Сьогодні все виглядало ще гірше: глиняні будинки, дим над дахами, люди в дивному одязі, кози, вівці й собаки, що блукали майже під ногами.
Діти, молодші за мене, носили воду, тягали гілки, перебирали зерно й допомагали дорослим.
Ні машин, ні електричних дротів, ні телефонів. Узагалі жодного сучасного предмета.
Лише тепер я всерйоз замислилася. Екскурсовод мав би розповісти, якби десь поблизу жили справжні племена.
А якщо розповідав, але я не слухала?
Цілком можливо, адже більшу частину екскурсії я провела в навушниках.
Але навіть якщо тут існувало закрите поселення, про яке знали туристичні компанії, чому в цих людей не було взагалі нічого сучасного? Ні пластикових пляшок, ні металевих інструментів, ні звичайного взуття.
А якщо це поселення існувало, але про нього ніхто не знав?
Ця думка була ще гіршою.
Поки я розмірковувала, Тайрен продовжував вести мене за руку. Ми пройшли між будинками й зупинилися біля невеликого загону, за плетеною огорожею якого було багато овець.
Тайрен відкрив прохід і жестом показав мені всередину.
Я подивилася на тварин, потім на нього.
— Ні.
Він знову вказав у загін.
— Навіть не думай.
Тайрен щось сказав і злегка підштовхнув мене вперед.
Я зробила лише один крок.
Одна з овець підняла голову й потягнулася мордою до моєї сорочки, ніби відчула на ній запах трави. Решта одразу пожвавилися.
Я завмерла.
Здається, я вже згадувала, наскільки сильно мене любить усе живе?
Так от, за секунду до мене одночасно кинулися кілька овець.
— Ні-ні-ні!
Я розвернулася й побігла.
Вівці помчали слідом. За спиною пролунав здивований крик Тайрена, а потім чийсь гучний сміх.
— Забери їх від мене!
Я мчала між будинками, однією рукою притримуючи довгу сорочку, а другою намагаючись відмахнутися від тварин. Одна вівця майже наступала мені на п’яти, друга обігнала збоку, а третя радісно мекала так, ніби те, що відбувалося, було найкращою розвагою в її житті.
Люди навколо зупинялися й дивилися. Хтось сміявся, діти побігли за нами, а Тайрен спочатку лише здивовано дивився мені вслід.
Потім кутики його губ здригнулися, і за мить він уже сміявся так сильно, що мусив зігнутися.
— Я тебе ненавиджу! — крикнула я йому, продовжуючи тікати від стада.