Розділ третій

Сором — саме його я відчувала найдужче, поки цей дрібний засранець ніс мене через усе поселення.
На нас дивилися буквально всі. Люди припиняли роботу, повертали голови й проводжали нас поглядами. Жінки переставали розтирати зерно в кам’яних чашах, чоловіки відкладали інструменти, а діти кидали свої палиці, кошики та незрозумілі іграшки, щоб побігти слідом.
Дехто показував на мене пальцем, інші щось голосно запитували, а один хлопчисько взагалі розсміявся, побачивши, як я теліпаюся на плечі в майже ровесника.
Хотілося провалитися крізь землю або хоча б підняти голову й пояснити всім, що я зовсім не безпорадна полонянка. Просто цей ненормальний напав на мене зі спини й досі відмовлявся поставити на землю. Щоправда, навряд чи таке пояснення сильно покращило б ситуацію.
Нарешті хлопець зупинився й спустив мене зі свого плеча. Після довгої дороги головою вниз земля під ногами неприємно хитнулася. Я зробила крок назад, втратила рівновагу й ледь не впала, але встигла вхопитися за край його одягу.
Він опустив погляд на мою руку, і я відразу відпустила тканину, ніби взагалі до нього не торкалася.
Перед нами стояв чоловік, явно старший за нас обох. Високий, широкоплечий, із густою чорною бородою й такими самими густими бровами, через які його погляд здавався особливо грізним. На ньому був темний грубий одяг, перехоплений широким шкіряним поясом, до якого кріпилися кам’яний ніж і кілька мішечків.
Чоловік щось різко запитав. Хлопець відповів, і вони заговорили голосніше, перебиваючи один одного. Бородань кілька разів указав спочатку на мене, а потім у бік лісу, ніби пропонував віднести назад туди, де знайшли.
Мені цей варіант, якщо чесно, теж не надто подобався.
Поки вони сперечалися, я обережно озирнулася. Людей навколо ставало дедалі більше, і чим би не закінчилася ця розмова, нічого доброго для мене вона явно не обіцяла.
Я повільно зробила один крок назад, потім ще один. Ніхто не звернув уваги.
Чудово.
Я вже розвернулася, збираючись загубитися між будинками, коли пальці міцно стиснули мою перев’язану руку.
— Ай!
Я смикнулася й побачила поруч задоволену собою пику мого викрадача. Він усе помітив. Звісно ж, помітив.
— Відпусти мене, — процідила я крізь зуби.
Хлопець щось голосно сказав бородатому чоловікові. Той несподівано замовк і витріщився на нього так, ніби почув щось цілковито безглузде. Потім перевів погляд на мене, знову на хлопця й повільно вимовив кілька слів.
За його виразом було зрозуміло: він або намагався відмовити хлопчиська, або заздалегідь попереджав, що нічого доброго з цієї ідеї не вийде.
Розумна людина. Шкода лише, що ніхто тут мене не розумів.
Хлопець відповів коротко й уперто, сильніше стиснув моє зап’ястя та потягнув геть.
— Куди ти мене ведеш?
Він не відповів.
— Я взагалі-то й сама вмію ходити!
Жодної реакції.
— І якщо ти ще раз схопиш мене за хвору руку, я тебе вкушу.
Цього разу він щось пробурмотів собі під ніс. Судячи з тону, нічого приємного.
— Ось і поговорили.
Він привів мене до одного з будинків. Будинком це можна було назвати лише з поваги до людей, які його збудували. Низька споруда з глини, гілок і дерева була з’єднана з кількома такими самими будівлями. Дах здавався пласким, а стіни — нерівними, ніби їх ліпили руками. Біля входу замість дверей висіла важка шкура.
Хлопець відсунув її й заштовхнув мене всередину. Я ледь не перечепилася через поріг.
Перше приміщення було невеликим і темним. Уздовж стін стояли кошики, глиняні посудини та дерев’яні предмети незрозумілого призначення. У кутку горів слабкий вогонь, дим від якого підіймався до отвору в стелі.
Через наступну кімнату ми пройшли повз трьох жінок. Одна була старшою за інших — із темним волоссям, у якому вже з’явилася сивина, і глибокими зморшками навколо очей. Дві інші мали молодший вигляд. Одна тримала на руках маленьку дитину, друга перебирала щось у великому кошику.
Поруч було ще троє дітей різного віку, і всі вони завмерли, побачивши мене. Малюк на руках у жінки відразу заплакав, одна дитина сховалася за її спину, а наймолодша з тих, хто вже міг ходити, навпаки, підійшла ближче й спробувала торкнутися мого рюкзака.
Хлопець відігнав її коротким словом і повів мене далі.
— Та чого ви всі так на мене дивитеся? — не витримала я. — Я теж не в захваті.
Мене завели до останньої кімнати. Хлопець відпустив мою руку, указав на підлогу й щось наказав.
— Можеш навіть не старатися. Я тебе не розумію.
Він повторив, знову показуючи вниз.
— Я сказала — не розумію.
Зрештою хлопець важко видихнув і просто залишив мене саму. Перед виходом крикнув щось жінкам і закрив прохід щільною шкурою.
Кілька секунд я стояла нерухомо, прислухаючись. За перегородкою лунали голоси. Діти про щось запитували, жінки відповідали, а хлопець продовжував говорити швидко й роздратовано.
Я оглянула кімнату. Обстановка тут, звісно, вражала своїм різноманіттям: шкури на підлозі, шкури вздовж стіни, кілька плетених кошиків і низька глиняна площадка, біля якої темніли сліди попелу.
Можливо, це була піч. Або вогнище. Або місце, де вони приносили людей у жертву. Після сьогоднішнього дня останній варіант уже не здавався мені надто неймовірним.
— Чудово, — пробурмотіла я. — Просто п’ятизірковий номер.
На протилежній стіні я помітила невеликий отвір.
Вікно.
Справжнє вікно!
Я кинулася до нього. Хоча називати це вікном було надто щедро. Радше нерівна діра в стіні, яку можна було прикрити ще однією шкурою, щоб усередину не задував вітер. Але зараз вона здавалася єдиним нормальним виходом.
Я визирнула назовні. За будинком майже нікого не було. Лише кілька тварин бродили біля плетеної огорожі, а далі починалася висока трава.
Ідеально.
Я швидко зняла рюкзак, проштовхнула його назовні й полізла слідом. Отвір виявився вужчим, ніж здавався. Спочатку пролізла голова, потім плечі. Я вже наполовину опинилася зовні й подумки вітала себе з вдалим побігом, коли хтось схопив мене за обидві ноги.
— Ні!
Мене різко потягнули назад. Я спробувала вхопитися за краї отвору, але пальці зісковзнули по глині, і за мить я знову лежала на підлозі.
Наді мною стояв він. Той самий хлопець.
В одній руці він тримав мій рюкзак, який, очевидно, встиг підібрати зовні. На його обличчі застиг вираз людини, чиї найгірші підозри щойно підтвердилися.
— Ти що, стежив за мною?!
Він відповів короткою фразою.
— Звісно. Дуже змістовно.
Я схопилася на ноги й спробувала вихопити в нього рюкзак, але він відвів руку вбік. Я штовхнула його, а він перехопив моє зап’ястя.
Почалася ще одна коротка й цілковито принизлива боротьба. Я дряпалася, брикалася й намагалася вкусити його за руку, а він кілька разів щось сердито повторив, ухиляючись від моїх ніг.
Зрештою хлопець якимось чином заломив мені руки за спину й обв’язав зап’ястя тонким, але дуже міцним шкіряним шнуром.
— Ти збожеволів?!
Потім він зв’язав мені щиколотки.
— Гей! Ні! Навіть не думай!
Він уже подумав.
Переконавшись, що вузли тримаються, хлопець посадив мене біля стіни. Точніше, не посадив, а приставив до неї, наче якийсь дивний предмет, що постійно падає й намагається відповзти.
— Ти думаєш, я звідси не виберуся? — засичала я й смикнула руками. — Я все одно розв’яжуся.
Шнур лише сильніше впився в шкіру.
Хлопець схрестив руки на грудях і подивився на мене.
— Чого ти дивишся? Це викрадення! Ти взагалі розумієш, що за це буває? Хоча звідки тобі розуміти? У вас тут, схоже, навіть поліції немає!
Він щось відповів.
— Не перебивай мене!
Хлопець підвищив голос.
— Сам не кричи!
Деякий час ми сперечалися кожен своєю мовою. Я докладно пояснила йому, ким саме вважаю його, його друзів, це поселення й усю ситуацію загалом. Він теж висловився, і, судячи з інтонації, про мене він був не найкращої думки.
Я великодушно дозволила йому закінчити.
Потім настала тиша, і лише тоді я помітила дерев’яну миску в його руках. В іншій руці він тримав таку саму дерев’яну ложку.
Вміст миски мав підозрілий вигляд: сірувато-коричнева густа маса з грудочками. Можливо, каша. Можливо, багнюка. А можливо, те, чим тут замазували стіни.
Хлопець зачерпнув трохи й підніс ложку до мого обличчя.
Я відсахнулася.
— Ні.
Він знову простягнув ложку.
— Я сказала ні.
Хлопець вимовив якесь слово й обережно торкнувся ложкою моїх губ. Я стиснула рот і відвернула голову.
Він спробував з іншого боку, але я знову відвернулася.
— Забери це від мене.
Ще одна спроба.
— Я не буду це їсти!
Хлопець кілька секунд мовчки дивився на мене, а потім важко зітхнув, ніби не він зв’язав незнайому людину й намагався нагодувати її незрозумілою кашею, а я особисто ускладнювала йому життя.
— Знайшовся мученик, — пробурмотіла я.
Він поставив миску на підлогу поруч зі мною й пішов. Шкура за ним знову опустилася.
— Це я тут мучуся! — крикнула я навздогін.
Відповіді не було.
Без телефона, свободи й хоч якоїсь розваги мені залишалося лише намагатися звільнитися. Я терла шнури об шорстку стіну, смикала руками, намагалася дотягнутися пальцями до вузлів і кілька разів ледь не завалилася набік.
Шнури не піддавалися, зате шкіра на зап’ястях почала боліти ще сильніше.
Так минуло невідомо скільки часу. Надворі поступово темнішало, крізь маленький отвір проникало дедалі менше світла. У будинку було чути кроки, дитячий сміх, плач немовляти, тріск вогню й голоси жінок.
Хлопця я більше не бачила аж до вечора.
Він з’явився, коли в кімнаті вже майже нічого не можна було розгледіти. Відсунув шкуру, увійшов і сів просто навпроти мене. Не кажучи ні слова, підпер підборіддя долонею й почав уважно розглядати моє обличчя.
Я витріщилася на нього у відповідь. Він не відводив очей, і я теж.
Минула хвилина. Може, дві.
— Чого?
Він моргнув, але нічого не сказав.
— Ніколи людей не бачив?
Хлопець трохи нахилив голову. Я повторила його рух.
Він насупився, і я теж насупилася.
Тоді кутик його губ ледь помітно смикнувся.
— Навіть не думай сміятися.
Він вимовив коротке слово й указав пальцем на себе. Я замовкла.
Хлопець знову торкнувся своєї грудної клітки й повторив:
— Тайрен.
Я кілька секунд дивилася на нього, а потім нарешті зрозуміла.
— Тайрен?
Він кивнув, а тоді вказав на мене.
Я не збиралася допомагати своєму викрадачеві, тому демонстративно відвернулася.
Кілька секунд він чекав. Потім знову тицьнув пальцем у мій бік, уже наполегливіше.
— Тайрен.
— Я зрозуміла, як тебе звати. Вітаю.
Він знову вказав на мене.
Я важко зітхнула.
Схоже, поки я звідси не виберуся, мені справді буде дуже весело.