Розділ другий

Поки ми «йшли», я намагалася зібрати докупи все, що сталося зі мною за сьогоднішній день. Виходило погано. Особливо важко було думати, коли висиш головою вниз на плечі якогось незнайомого хлопця, а його кістляве плече з кожним кроком впивається тобі в живіт. Проте інших занять усе одно не було.
Я народилася у звичайнісінькій родині. Принаймні батьки завжди саме так і казали. Щоправда, ще в дитинстві я досить швидко зрозуміла одну важливу річ: якщо попросити достатньо жалібно, а потім додати сльози й трохи обурення, більшість заборон дивовижним чином зникає.
Мені купували іграшки, одяг, солодощі й усе інше, чого мені хотілося. Не одразу, звісно. Іноді доводилося кілька днів нагадувати, ходити з нещасним виглядом або демонстративно зітхати, але зрештою батьки майже завжди здавалися. Деякі друзі мені навіть заздрили.
Хороший телефон у мене з’явився однією з перших серед друзів, а згодом батьки купили мені новий ноутбук. Вони дозволяли мені замовляти їжу, фарбувати волосся, робити манікюр і повертатися додому трохи пізніше за інших. Я звикла отримувати бажане. Мабуть, надто звикла.
Коли мама з татом почали заробляти більше, вони несподівано вирішили, що тепер ми зобов’язані побачити весь світ. Спочатку ця ідея мені навіть подобалася. Поїздки до моря були чудовими, особливо якщо в готелі був басейн, шведський стіл і нормальний інтернет. Я могла годинами плавати, лежати на шезлонгу й фотографувати заходи сонця.
Але батькам цього виявилося замало. Їм обов’язково були потрібні давні руїни, гірські стежки, заповідники, ліси, печери та інші місця, до яких чомусь не можна було нормально доїхати машиною. Щоразу мене буквально витягували з готелю, щоб я побачила, наскільки прекрасна наша планета.
Прекрасна. Ну так, звісно.
Особливо коли навколо літають комарі, мошки й якісь комахи, назви яких я навіть знати не хочу. Коли в траві постійно щось шарудить, на гілках сидить щось багатоноге, а під ногою будь-якої миті може опинитися жаба, ящірка або змія.
Я не ненавиділа природу. Мені просто більше подобалося милуватися нею через вікно. Бажано зачинене.
І чомусь саме до мене постійно тягнулося все живе. Одного разу олень спробував вихопити їжу з моїх рук. Під час іншої поїздки за мною погнався невеликий кабан, хоча батьки досі запевняють, що він просто біг у той самий бік. А якась мавпа взагалі вирвала в мене пакет і втекла з ним на дерево.
Але найгіршим було ведмежа. Воно з’явилося неподалік від туристичної стежки, і я, звісно ж, помітила його першою. Замість того щоб спокійно відійти, я закричала й кинулася навтьоки. Інші потім ще тиждень показували мені фотографії, на яких я тікала з таким обличчям, ніби за мною гналася ціла зграя ведмедів.
Усі казали, що мені неймовірно щастить бачити тварин так близько. Я називала це прокляттям.
Хлопець переступив через корінь, і його плече ще сильніше втиснулося мені в живіт. Я тихо застогнала, але він навіть не озирнувся.
От і зараз усе живе вкотре вирішило, що саме я маю стати головною учасницею якоїсь дивної пригоди.
Батьки знову надумали кудись поїхати, прихопивши мене для «загального розвитку». Краще б залишили вдома. Я б доглядала за котом, лежала на дивані, дивилася серіали, жила спокійно й нікому не заважала.
Я любила маму й тата. Просто моє ідеальне життя мало зовсім інший вигляд: одне місце, жодних ранніх підйомів і бажано надовго.
Ми прилетіли до країни, назву якої я, звісно, знала, але майже не звертала на неї уваги. Яка різниця, якщо за кілька днів ми все одно мали поїхати?
У готелі ми зареєструвалися, залишили речі й майже одразу вирушили на екскурсію. На нас чекав екскурсовод, який, судячи з усього, любив свою роботу більше, ніж більшість людей люблять власних дітей.
Він говорив без упину. Показував на дерева, каміння, залишки стін і сліди давніх поселень. Розповідав про якісь народи, обряди, знахідки та події, що сталися тисячі років тому.
Перші двадцять хвилин я ще намагалася слухати. За годину почала відставати, а після двох годин пішої прогулянки цими хащами була готова залізти на дерево й не злазити, доки екскурсовод нарешті не замовкне.
Ноги гули, спина боліла через рюкзак, вологе повітря липло до шкіри. Макіяж, напевно, давно поплив, а на взутті з’явився шар бруду, який уже нічим не можна було виправдати.
Коли група зупинилася біля чергових руїн, я вирішила трохи відійти й знайти місце, де можна спокійно посидіти. Не втекти й не загубитися. Просто сісти подалі від екскурсовода та його нескінченної лекції.
Тоді я й помітила дивну річ у дереві.
Спочатку мені здалося, що в стовбурі застряг шматок сміття. Підійшовши ближче, я зрозуміла, що це камінь — темний, майже чорний, завбільшки приблизно з долоню. Його оточував метал, схожий на стару потемнілу бронзу.
Металева оправа ніби вросла в дерево. Кора зімкнулася навколо неї, частково приховавши краї, а по поверхні каменю проходили тонкі лінії, що складалися в незрозумілий візерунок.
Я спробувала відсунути гілку, яка заважала, і подряпала долоню. Нічого серйозного — звичайна подряпина. Принаймні тоді я так подумала.
Майже одразу згори пролунав різкий крик. Я підняла голову й побачила великого птаха, набагато більшого за тих, що зазвичай мирно клюють хліб біля кафе.
Схоже, десь поруч було його гніздо, бо птах явно вирішив, що я становлю загрозу. Він налетів на мене, вдарив крилом і вп’явся кігтями в передпліччя.
Я закричала, замахала руками й спробувала закрити обличчя. Рюкзак упав на землю, я перечепилася через корінь і впала просто біля дерева.
Усе сталося дуже швидко: кігті, біль, пір’я перед очима й мої крики. Я намагалася відбитися здоровою рукою й, здається, кілька разів ударила птаха рюкзаком.
Кров стікала по пальцях, потрапляючи на кору, металеву оправу й темний камінь. Тонкі лінії на його поверхні заповнилися червоним, а потім засвітилися.
Не яскраво, лише на секунду. Але я точно це бачила.
Повітря навколо ніби здригнулося. У вухах загуло, земля пішла з-під ніг, а ліс розплився перед очима. Останнє, що я пам’ятала, — власна закривавлена долоня на камені.
Потім я знепритомніла.
А тепер я опинилася тут, на плечі в якогось хлопчиська, який ніс мене в невідомому напрямку так легко, ніби я справді була мішком картоплі.
Прекрасно. Просто прекрасно.
Чому саме я? Чому не екскурсовод, який хоча б слухав усі ці розповіді про давні поселення? Чому не хтось із дорослих? Чому не людина, яка вміє орієнтуватися в лісі, розпалювати вогонь і відрізняти їстівні рослини від отруйних?
Ні. Звісно ж, у невідомому місці мала опинитися саме я. Дівчина, яка навіть намет ніколи самостійно не ставила.
Я спробувала повернути голову, але побачила лише спину хлопця, землю під його ногами та чужі босі ступні, що рухалися поруч. Ніхто не розмовляв зі мною й навіть не намагався пояснити, куди мене несуть.
Поки я шкодувала себе й намагалася знайти хоча б одне розумне пояснення тому, що відбувається, дерева навколо почали рідшати. Сонячного світла стало більше, високі зарості змінилися травою, а земля під ногами людей перетворилася на добре втоптану стежку.
Я напружилася й спробувала трохи підвестися, наскільки дозволяла моя принизлива поза.
— Гей… — видихнула я, впираючись долонею в спину хлопця. — Підніми мене трохи.
Звісно ж, він нічого не зрозумів, тому довелося викручуватися самій.
Спочатку я побачила дим. Кілька тонких сірих смуг підіймалися над землею попереду. Потім з’явилися дахи, якщо їх узагалі можна було так назвати.
Низькі будинки з глини, дерева та переплетених гілок стояли нерівними рядами. Деякі були вкриті очеретом або соломою. Між ними ходили люди, бігали діти й бродили тварини.
Трохи далі виднілися загони. На мотузках і дерев’яних конструкціях сушилися шкури, рослини та шматки тканини. Біля одного з будинків кілька жінок мололи щось у великих кам’яних чашах, чоловік лагодив плетену огорожу, а діти тягали в’язанки гілок, які в нашому світі, напевно, важили б більше за їхні шкільні рюкзаки.
Поселення мало первісний вигляд. Воно не було декоративним, туристичним чи збудованим для зйомок. Усе навколо було справжнім.
У грудях неприємно стиснулося. До цієї миті я все ще сподівалася побачити дорогу, машину, електричний стовп або хоча б людину в сучасному одязі.
Але попереду не було нічого подібного. Лише глиняні будинки, дим, шкури, тварини й десятки людей, які один за одним помічали нас і завмирали, дивлячись просто на мене.
Здається, моя поява тут нікого не потішила.
Мене, якщо чесно, теж.