Розділ перший

Розплющивши очі, я відразу ж заплющила їх і тихо засичала від болю.
От же чорт. Ця поїздочка обійшлася мені надто дорого. І навіщо я взагалі погодилася їхати? Лежу невідомо де, рука горить, а перед тим, як я знепритомніла, на мене ще й якийсь скажений птах напав.
Я обережно торкнулася рани й знову засичала.
— Ну й слід ти залишила, гадино…
Подряпини тягнулися вздовж передпліччя. Кров уже майже перестала текти, але шкіра навколо почервоніла й неприємно пульсувала.
Я повільно сіла й озирнулася. Навколо був лише ліс. Начебто той самий, яким ми йшли з екскурсійною групою, але щось у ньому було не так. Він здавався надто густим і диким, а повітря — важчим і вологішим.
А ще тут було незвично тихо.
Раніше над головою час від часу пролітали літаки. Десь попереду розмовляли люди, екскурсовод намагався перекричати всю групу, діти нили, а дорослі сміялися. Постійно щось шаруділо, пищало або гуло.
Тепер я не чула нічого, крім шелесту листя.
До речі, а де взагалі всі? Я ж знепритомніла. Невже ніхто цього не помітив?
Підвівшись, я обтрусила одяг і закинула рюкзак на здорове плече. Голова трохи паморочилася, але стояти я могла.
— Мамо? — крикнула я. — Тату?
Відповіді не було.
— Дуже смішно! Я тут!
У відповідь — тиша.
Вони не могли мене покинути. Ні. Навіть якщо я всю дорогу скаржилася, що мені спекотно, нудно й хочеться назад до готелю, батьки не пішли б, не переконавшись, що я поруч.
Я дістала телефон і набрала маму. Потяглися довгі гудки, але ніхто не відповів. Спробувала зателефонувати батькові — те саме.
Тільки тоді я помітила, що зв’язку взагалі немає.
— Дивно… — пробурмотіла я, піднімаючи телефон вище. — Тут же було три поділки. І інтернет нормально ловив.
Я трохи пройшлася в один бік, потім в інший, наче сигнал міг ховатися за найближчим деревом, але це нічого не змінило.
Вирішивши, що батьки все одно скоро повернуться по мене, я присіла на повалений стовбур.
Він був тут раніше?
Напевно, був. Хіба я звертала увагу на кожне дерево? Я взагалі майже всю дорогу дивилася в телефон.
З рюкзака я дістала маленьку аптечку, яку батько змусив узяти із собою. Тоді я ще закочувала очі й казала, що ми йдемо на звичайну екскурсію, а не підкорювати дику природу. Тепер же мазь, перекис і бинт здалися мені найкращими речами у світі.
Обробивши рану, я туго перев’язала руку й полегшено видихнула. Добре, що тато заздалегідь про все подбав. Отже, мені майже немає про що хвилюватися.
Ну… крім того, що я сама в лісі, зв’язку немає й ніхто мене не шукає.
Спочатку я вирішила почекати. Минула хвилина, потім десять, а згодом, напевно, й пів години.
За цей час ніхто не з’явився. Не пролунало жодного знайомого голосу, навіть далекого крику. Зрештою моє терпіння скінчилося.
— Гаразд. Раз ніхто не збирається мене шукати, я сама повернуся.
Стежки, якою ми прийшли, я не знайшла, але напрямок приблизно пам’ятала.
Здається.
Я рушила між деревами, намагаючись іти прямо. За кілька хвилин була впевнена, що ось-ось вийду на стежку. Ще за десять почала сумніватися, а через невідому кількість часу остаточно зрозуміла, що заблукала.
Навколо були лише дерева, густі зарості, ліани й висока трава, що чіплялася за ноги. Жодних вказівників, огорож чи слідів людей. Лише ліс і ця неприродна тиша.
Я вже збиралася знову дістати телефон, хоча чудово знала, що це нічим не допоможе, коли почула голоси.
Справжні людські голоси.
— Нарешті! — видихнула я.
Батьки все-таки мене знайшли.
Напевно, мама вже плакала й сварилася водночас. Батько, найімовірніше, пішов уперед сам, бо чекати на рятувальників для нього надто довго. А я зараз вийду до них і під приводом пережитої травми більше ні на одну екскурсію до кінця поїздки не піду.
Сидітиму в готелі з кондиціонером, інтернетом і нормальним ліжком.
Я поспішила на голоси, уже уявляючи, як мама спочатку мене обійме, а потім почне кричати. Але чим ближче я підходила, тим сильнішим ставало дивне й неприємне відчуття.
Люди справді були там. Тільки це були не батьки й не учасники нашої екскурсії.
Я завмерла за деревом.
Їх було кілька. Чоловіки й хлопці різного віку йшли лісом, несучи на плечах убитих тварин. У руках у них були луки, довгі списи й ножі, більше схожі на грубо оброблене каміння.
Одяг мав ще дивніший вигляд. Щось на кшталт довгих сорочок або суконь із грубої тканини, поверх яких були накинуті шкури. На талії все стягували ремені й плетені шнури, з яких звисали мішечки, невеликі інструменти та зв’язки незрозумілих предметів.
Їхні обличчя, руки й одяг були забруднені багнюкою та кров’ю. Про гігієну ці люди явно чули не більше, ніж я — про їхню дивну мову.
Вони розмовляли між собою, але я не розуміла жодного слова. Навіть не могла впізнати мову. Вона звучала різко й незвично, з короткими словами та якимись горловими звуками.
Може, це місцеве плем’я? Або люди, які відмовилися від цивілізації й живуть у лісі?
У будь-якому разі знайомитися мені зовсім не хотілося.
— Дякую, але ні, — ледь чутно пробурмотіла я й почала повільно відступати.
У цей момент один із чоловіків різко повернув голову в мій бік, і я застигла.
Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Потім він щось коротко сказав іншим, і всі одночасно замовкли та подивилися просто на мене.
Спиною пробіг холод.
Один із них зробив крок у мій бік, потім другий — і ноги самі понесли мене геть.
Я рвонула крізь зарості, майже не розбираючи дороги. Позаду пролунали крики. Спочатку за мною, здається, побігли кілька людей, але невдовзі залишилися кроки лише одного.
Хтось продовжував переслідувати мене.
Господи, як же страшно.
Я хотіла закричати, покликати на допомогу, але з горла виривалося лише важке, уривчасте дихання. Гілки шмагали по обличчю й чіплялися за одяг, колючки дряпали руки, рюкзак бив по спині, а поранене передпліччя знову почало пульсувати.
Проте зараз це хвилювало мене найменше.
Якщо це якісь люди, які добровільно відмовилися від сучасності, то нічого доброго чекати не варто було. Вони могли мене пограбувати, убити або зробити щось гірше.
Я намагалася не думати про це й бігла швидше. Ліс попереду почав рідшати, і на секунду з’явилася надія, що там є дорога, поселення, машини — будь-який натяк на цивілізацію.
Кроки за спиною наближалися.
Ще трохи.
Я вискочила з-за дерев — і ледь не ступила в порожнечу.
Переді мною було урвище, а внизу простягався все той самий нескінченний ліс.
Я різко зупинилася, розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу, й обернулася, намагаючись зрозуміти, чи далеко мій переслідувач.
Він був уже поруч.
Я навіть не встигла як слід його роздивитися. Незнайомець налетів на мене, схопив за плечі й повалив на землю.
Потилиця боляче вдарилася об тверду землю, і з грудей вирвався приглушений стогін. Хватка на плечах відразу ослабла.
Я притиснула долоні до потилиці й заплющила очі.
— Боляче… — засичала я.
Коли перед очима перестало темніти, я сердито подивилася на того, хто, схоже, вирішив остаточно зіпсувати мені цей день.
Переді мною був хлопець. Не дорослий чоловік і навіть не особливо дорослий хлопець. Дитина, по суті.
На вигляд йому було приблизно стільки ж, скільки й мені. Може, шістнадцять. Худий, засмаглий, із темним сплутаним волоссям і карими очима. Риси обличчя ще зовсім юні, попри серйозний вираз.
Дитя дитям. Щоправда, дитя з луком, кам’яним ножем і звичкою кидатися на людей біля урвища.
— Що тобі від мене треба? — сердито запитала я й спробувала підвестися.
Він відразу притиснув мене назад за плече.
— Та відчепися ти!
Я штовхнула його в груди здоровою рукою. Хлопець несподівано відсторонився й підвівся, а я сіла, продовжуючи обмацувати бідну потилицю.
Він почав щось говорити, а я лише втупилася в нього.
— Що?
Він повторив трохи повільніше, наче це мало допомогти.
— Я тебе не розумію.
Хлопець насупився й сказав ще щось.
— Не розумію! Взагалі! Жодного слова!
Судячи з його обличчя, він нарешті здогадався, що розмова не складається. На кілька секунд повисла тиша, і я вже вирішила, що тепер він хоча б залишить мене в спокої.
Та, не кажучи більше ні слова, хлопець нахилився, схопив мене за руки й ривком поставив на ноги.
— Гей! Ти чого—
Договорити я не встигла. Він розвернув мене, нахилився й перекинув через плече, наче звичайнісінький мішок картоплі або борошна.
— Ти зовсім ненормальний?! Постав мене на землю!
Я почала бити його по спині здоровою рукою.
— Відпусти! Я сказала, відпусти мене!
Він навіть не сповільнився.
Я смикалася, лаялася, намагалася впертися ногами й кілька разів ледь не загубила рюкзак, але хлопець лише міцніше притримував мене за ноги й продовжував іти. Мої крики його зовсім не вражали.
Через деякий час сили скінчилися, і я обм’якла в нього на плечі, відчуваючи, як кров приливає до голови.
Господи, яка ганьба.
Так мене й принесли назад до решти.
Люди зупинилися й оточили нас. Вони голосно заговорили, вказуючи то на мене, то на хлопця. Один із чоловіків невдоволено похитав головою, а інший підійшов ближче й уважно оглянув мій одяг, рюкзак і перев’язану руку.
Я очікувала чого завгодно: що мене зв’яжуть, обшукають, заберуть речі або просто тут вирішать убити.
Але після короткої суперечки вони продовжили шлях разом зі мною. Хлопець так і не опустив мене на землю.
Через деякий час я остаточно перестала чинити опір і тільки дивилася на землю, що повільно пропливала піді мною.
Я згадувала батьків, готель, телефон без зв’язку, дивний камінь під корінням, птаха, що напав на мене, і світло, яке спалахнуло перед тим, як я знепритомніла.
І вперше дозволила собі подумати про те, що до цього здавалося зовсім неможливим.
Можливо, я перебувала не просто далеко від екскурсійної стежки.
Можливо, я опинилася там, звідки повернутися буде набагато складніше.