2

В перших числах лютого, справившись з усіма нагальними справами і залишивши фірму під наглядом заступника, я відправився в Німеччину. Чужинський Гамбург чомусь з першого погляду не сподобався мені. Місто видалося якимось холодним та непривітним. Хоча можливо це було моє суб’єктивне враження, адже часу для туристичних екскурсій у мене практично не було. В аеропорту нас зустрів Романич, який відразу відвіз у готель де були завчасно заброньовано три номери. Залишки дня і ніч пішли на те щоб оговтатися і перепочити з дороги, а наступного ранку не гаючись ми взялися до тої роботи заради якої власне і здійснили цю мандрівку.

Якщо Гамбург не викликав у мене ніяких особливо-позитивних емоцій, то побачивши студію звукозапису я не міг стримати свого щирого захоплення. Стільки музичного обладнання та апаратури виготовлених такими всесвітньовідомими компаніями мені досі не доводилось зустрічати. Від кількості різноманітної комп’ютерної аудіотехніки розбігалися очі, а професіоналізм звукооператорів і звукорежисерів, котрі на ній працювали, не могли не викликати поваги.

Романич тут почував себе мов риба у воді. Друг допомагав нам у нашій перші розмові з продюсерами, і саме він перевів їхнє питання, яку композицію ми б хотіли виконати насамперед.

– Може нашу коронну «Чорні очка»? – запропонував Мирко задумливо почухавши бороду.

– Думаєш буде доречно починати з тої пісні що нам вдається найкраще? – заперечую другові я.

– А чому б ні? – підтримує товариша Романич змовницьке підморгуючи мені. – Вразимо продюсерів нашим неповторним талантом і неймовірною майстерністю.

– Хлопці, а давайте спробуємо почати з іншої пісні, – втручається в розмову Лисичка. – Я давно вже не співала «Плакучу гітару».

Суперечка вмить припиняється сама собою. Якщо «Чорні очка» були нашою коронною композицію від якої буквально загорялися всі слухачі, то «Плакуча гітара» – візитною карточкою, котру замовляли закохані пари незліченну кількість разів. Колись Лисичка співала її надзвичайно чуттєво, а ми грали з особливою емоційністю. Звісно романс не новий і був озвучений багатьма знаними артистами, та своїм самобутнім виконанням ми мали непогані шанси вразити ним продюсерів звукозаписуючої компанії. Треба було тільки трохи прорепетирувати, пригадати колишні навики і потім добряче постаратися на демонстративному виступі.

Ми прорепетирували, пригадали і постаралися… Задоволеними залишилися всі. Ми тим, що наче знову повернулися в свою юність, продюсери від чудової композиції, яка їм неабияк сподобалася. Контракт був підписаний негайно і для нас відразу розпочалися напружені робочі дні. Кожного ранку ми поспішали в студію і не вилазили звідтам до самого надвечір’я. Працювали до повного виснаження безперервно покращуючи свою майстерність, виправляючи фальшиві ноти і переписуючи невдалі акорди. Загалом намагалися робити насправді досконалі композиції, наскільки вистачало нашого мистецького таланту та творчих здібностей.

За неповних три тижні часу ми переграли-переспівали весь наш репертуар. Весільні пісні, народні композиції, твори вітчизняних класиків, а ще колискові, веснянки і навіть різдвяні колядки. Матеріалу назбиралося стільки що вистачило б не на один диск. Звісно не все записане мало б комерційний успіх, та вибрати насправді було з чого і продюсери студії просто світилися від задоволення. Неабияк радів і Романич, адже його ідея виявилася успішною на всі сто відсотків.

23 лютого, коли останній запис було завершено, ми влаштували прощальну вечірку. В готелі де нас поселили був непоганий ресторан, тож нам навіть не довелося кудись виїздити. Компанія, що зібралася за святковим столом була невеличка, наша музична четвірка, німецька дружина Романича і двійко звукорежисерів, що працювали з нами весь цей час. З іноземцями ми навчилися непогано розуміти одне одного, навіть не зважаючи на незнання їхньої мови. Все таки мистецтво швидко об’єднує творчих людей.

– І що тепер? – поцікавився Мирко допитливо глянувши на одного з режисерів. – Яка буде подальша доля нашої роботи?

– Деякий час піде на те щоб все змонтувати, – почав перекладати відповідь німця Романич. – Потім буде рекламна кампанія, до якої неодмінно залучать і вас. Доведеться трохи поїздити країною з гастрольними виступами, для того щоб популяризувати ваш гурт. Ну а дальше все буде залежати від того наскільки така музика сподобається слухачам. Хоча, спираючись на власний досвід, можу запевните, що хвилюватися вам нічого. Ваші композиції неодмінно припадуть до душі багатьом любителям етно- і фольклорної музики. Виплати за контрактом ви отримаєте вже найближчим часом, а згодом будуть ще роялті від продажу диска та ротації пісень на місцевих радіостанціях. Можливо навіть запросять і на якийсь музичний канал.

– Тоді ми повертаємося додому, – радісно підсумував Мирко, у якого вочевидь знову стрепенулася комерційна жилка. – А якщо виникне потреба, то давайте знати і ми відразу примчимо сюди.

– Так, – згідливо кивнув головою Романич, – білети вже куплені, літак відлітає завтра після обіду.