Частина 4. По всіх усюдах. Глава 2

II

— Номер! — гукнув Колісник на всю швейцарську першої і розкішнішої гостиниці у місті, увівши під руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, —гак що і лице її не було видно.

— Сімейний?

— А вже сімейний. Бач, не сам, — кричить Колісник.

— Пять с полтиною, — кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колісникові.

— Веди, а не запрошуєш!

— Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет — есть и подешевле, — оправдувався лакуза, виступаючи уперед.

— Веди! — гука Колісник.

Лакуза повів не дуже-то ясно освіченим коридором. Лакуза біг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колісник, ведучи під руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобітьми.

Добігши до одних дверей, лакуза метко одімкнув їх і скрився; поти Колісник довів Наташку до входу, уже лакуза, засвітивши світло, стояв на дверях.

— Це? — спитав Колісник.

— Самый аристократический, — вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справді був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вікнах завісами, з дірочок котрих виходила теж блакитна матерія, з блакитною м'якою мебеллю, він здавався якимсь гніздечком, звитим у блакитній блакитності неба. На стіні у золотих рамах висіло здоровенне дзеркало, котре, віддаючи у своєму чистому склі голубі стіни хати, здається, їх ще далі розводило, ширшало хату, з однії робило дві. Під дзеркалом диван, коло його стіл, кругом обставлений м'якими голубими кріслами. Колісник грузько опустився на одно і почав обдивлятися хату.

— Гарно, матері його куля! Гарно! — казав він, усміхаючись усім своїм широким червоним лицем.

— А спальня где? — спитала Наташка.

— Вот, — указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримітне скривала вхід у боковій стіні.

— Посмотрим, — мов велика пані-хазяйка, одказала вона і пішла за портьєру. Лакуза поніс за нею свічку.

— Ничего, хорошо, уютно, — вертаючись, сказала вона Колісникові. — Только, друг мой, еще так рано спать — не напиться б нам чаю?

— Самовар, — скомандував Колісник, і лакуза, як опечений, побіг з хати, його тільки важкі ступні глухо доносились з коридору.

— Это я, папаша, так, — підходячи до Колісника і ласкаючись до його, казала Наташка, — чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.

— О, та ти лукава! — промовив Колісник і, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щічку, посварився на неї пальчиком.

— О, палаша! Дорогой папаша! — звалившись на Колісника і давлячи. його на кріслі, лащилась Наташка.

— Іч, який чортьонок! Іч, який чортьонок! — гукав радісно Колісник, пручаючись під Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову і жарко і міцно пригортала його до свого високого лона. Колісник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очі грали і горіли, мов свічки.

— Годі! Годі! Бо й чаю не дожду, — гукав Колісник, одводячи її.

— Ага, роздражнила? роздражнила! — плескала, рада, у долошки Наташка і пішла вистрибом по хаті.

Колісник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.

— Папаша! Миленький папаша! — замираючим голосом шептала вона. — От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Ні, не хочу дочкою, а жінкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломій... За мною роєм молодіж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.

— А дзуськи? — сказав Колісник, — оцього не хоч? — і підніс їй під самісінький ніс здоровенну дулю.

Вона з усієї сили ударила його по руці і, одкинувшись, закричала:

— Понеси своїй першій!

— Перша далеко, — одказав Колісник.

— А твоя жінка жива?

— Жива.

— У... N? — і вона назвала місто, де жив Колісник. Колісник, дивуючись, зиркнув на неї.

— Ти почім знаєш? — спитав він.

Вона заплескала в долошки і, зареготавшись, промовила:

— Ти думаєш, я твоєї жінки не знаю? Я все знаю. А Проценкові не одрізала сьогодні?

— Та ти й Проценка знаєш? — ще дужче здивувався Колісник.

— І Проценка, і Рубця, і Книша. Усіх вас, чортів, знаю, як своїх п'ять пальців.

— Та почім ти знаєш?

Вона залилася нестямним реготом і знову кинулась його душити. Колісник пихтів, одпихався, а вона, як навісна, то одскакувала від його, то, прискакуючи, горнулася, мов вірна собака, не бачивша давно свого хазяїна.

Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти він уставляв посуду, поти вештався у хаті, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справді велика пані, і тільки стиха кидала на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима.

Лакуза пішов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожеві пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бігали і миготіли перед Колісниковими очима.

— Так почім ти знаєш? Хто ти така, звідки, що все знаєш? — спитався Колісник.

Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки і качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пісеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" — виводила вона, підбираючись під бренькіт стакану, і її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.

— Ти чула? — спитався знову він.

Вона глянула на його. Довго і прикро дивилася у його витріщені очі і, одвернувшись, тихо зітхнула. Потім витерла стакан, пройшлася по хаті і, підійшовши до його, з почервонілим лицем, задихаючись, сказала:

— Я вина хочу. Вина.

— Та чому ж ти не скажеш?

І він, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибіг.

— Вина! — гукнув Колісник.

— Красного, — шептала вона, стоячи коло його. — Я люблю з чаєм пити. Колісник приказав, додавши:

— Та доброго, старого. І рому доброго.

— Я думала, що ти не даси, одкажеш, — ласкаво промовила вона, коли лакуза побіг.