Частина 2. У городі. Глава 5

V

Ще поки вони їхали містом, плуталися його чорними вулицями, повз високі кам'яниці, Христю клопотали всякі думки... "Як се чудно сталося, що вона їде... Куди? Чого?.. У село, у гості, до матері... То-то зрадіє матуся, не сподіваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стріне їх і заверне назад?.. Не доведи боже!.."

Христя одвертається від кожного стрічного прохожого і проїжджого: їй здається, що то хазяїн — і от-от признає її... "Хоч би вже се місто скоріше кінчилось, їдемо, їдемо, а йому й кінця немає!"

Аж ось минули крамниці й високі кам'яні будинки. Далі пішли обідрані хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишніше і тепліше; далі рідше та рідше. Он край однії й тину немає; у другої й димар розвалився; третя — зовсім на бік похилилася, з вікон, замість шибок, визирає ганчір'я, по двору-смітнику бігають трохи не голі діти... "Боже! які злидні та недостачі! Бісові крамарі та пани найкращі місця під себе позаймали, все найдорожче собі наздирали, а бідноту виперли аж на край міста в смітники та пустки", — думала Христя.

Піднялися на гору. Перед ними, розбігаючись на всі боки, розлягалися поля, рябіючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшениці, то чорною грудою ріллі... Христі наче хто камінь зняв з душі: зразу стало і вільно, і легко... Сонце, піднімаючись угору, привітно сяє-гріє; вітерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лісочку, кують зозулі... Красно так усюди, просторо, вільно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очі бігають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темні яри, з яру — на зеленії бурти... Якісь тихі та радісні почування проходять нею, колишуть... Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. — тьохкоче її зраділе серце.

Шкапійчина тюпа; колеса тільки гудуть, котячись по сухій землі. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку і хіба коли-не-коли уверне слівце про хліб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засівали, а бач, як піднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя і рада тому мовчанню: ніщо їй не забороняє думати про себе, ніщо її не розговорює, не порушує німої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну місцину, любується та милується... Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимі полежати, надихатися вільного польового повітря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря і кучеряво розвивається в прозорчатому повітрі... Що то за хутори? Невже Йосипенкові? Так, вони... Вони, ідучи в місто, спочивали там... І перед нею, мов жива, стала бліда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха... Чи то ж то вони обидві живі-здорові? Явдоха подавньому гризе свою невістку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у місто удьорила? "Така вже, — казала вона, — удалась я, такою і пропаду..." Городянка!.. І що там, у тому городі, доброго? Достатків більше, достатки кращі? У кого ж ті достатки, то й добре; а як бідному — то всюди погано, Та часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: і багата, а нудиться серед свого багатства... Воно як кому!

Проїхали ще трохи... Це — Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся і прикро подивився на неї:

— Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христі, мов живе, усе те стало вочевидячки: і як Кирило крався через сніг, і як шурхнув ногами у рів, як вилазив — лаявся... Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. "Дівча! — думав він. — Все-то їй на думці реготи та сміхи".

Це шкапійчина, наче що вкусило її, кинулась, сіпнула й пішла скоком. Карпо мерщій ухопився за віжки.

— Тпррру!.. Іч, почула свою землю та — скоком! — сказав він, здержуючи коняку. — А небійсь, у місто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, — повернувся до Христі Карпо і почав показувати, де чия. Невеликі все то клаптики були, одні свіжо заскороджені, другі злегка прикриті зеленою рослиною.

Христі здалося, що тут і лани були дрібніші, і хліба нижчі, ніж біля міста. Там — широкі та довгі, густо, як щітка, заросли; а тут — де-не-де зеленіє бліде зажовкле стебло... Христя не витерпіла похвалитися про те Карпові.

— Достатків там більше, — почав той, — переорюють краще, та й земля ситніша. Тут з глиною — руда, а там, як угіль, чорна. Небійсь, городяни хитрі: все собі найкраще забрали. Воно, бач, і тут нічого, коли б хоч трохи більше землі тієї... А то — всього жменя, а ти крутися біля неї, тягни звідти і на податки, і на прожиття... — Карпо важко зітхнув, зітхнула і Христя. Мовчки піднялися на гору. Хрест мар'янівської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далі й покрівля зазеленіла; показалися садки, хати... Село! село! І серце Христине неспокійно заколотилося у грудях.

Пріська того дня, попоравшись коло печі, сіла спочити, їсти їй — капельки не хотілося. Думки розбирали голову... Як там у городі? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Пріську наче за поли тягло піти довідатися.

"Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка — люба, поки здорова... Здоров'я — усьому голова", — думала Пріська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дітей. Чорноока Оленка, вимита-вибілена, лежала на подушці і щось весело сама з собою щебетала. Білоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплій водиці. Все йому хотілось пурнути з головою; і він то присідав, то прилягав, допитуючись матері — чи видно його голову. Одарка сиділа на лаві й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки... Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробі намігся!

— Води ж чистої немає, — казала Одарка.

— Я і в тій, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщій сорочину З себе та — в ночви...