23. Приворожений

 - Так, дівчатка, до роботи, - наказала пані Іволга. - Хлопчики, вашому життю і здоров'ю нічого не загрожує, не нервуємось!

Мій "об'єкт" нервувався, ще й як.  Дивився на мене спідлоба, як на ворога, що от-от має атакувати. Ну звісно, вже встиг почути про кульові блискавки і все таке... Чого ж ти, бідолашний, сюди виперся?  Сидів би собі тихенько десь там на  задвірках...

 - Я побився об заклад, - тихо сказав мені Алек.

Чи то я промовила останню фразу вслух, чи він уміє читати думки? Тут, правда, кожен другий володіє якимись унікальними здібностями, але це ще нічого не означає...

 - Мене це не обходить, - буркнула я. - Стій смирно, будь ласка. Бо  інакше я не зможу побачити твою ауру.

 - Може, не треба цю... ауру? - прошепотів він. - Даян, не приворожуй мене, будь ласка. Давай просто зробимо вигляд, добре?

Мені стало смішно.

 - Ні вже, назвався грибом - лізь у кошик, - відповіла я, просто, аби його подражнити. Хоча насправді стало мені досадно. Чи я дійсно така страшна, що навіть настільки неприглядний тип, як Алек, від мене сахається?

- Добре, - продовжила  я крізь зуби, - не буду тебе приворожувати, треба ти мені...

Алек трішки розслабився, навіть посмішка з'явилася на обличчі. Я взяла його за руку і почала шепотіти, що тільки приходило мені в голову. Це зовсім не було те замовляння, якому нас учила пані Іскра. Швидше - експромт, що звучав дуже схоже, але працювати не міг. Бо всі наші викладачі в один голос не втомлювалися повторювати, що у магічних формулах надзвичайно важливою є послідовність слів - нічого не можна додавати чи викидати, і навіть, якщо два слова, що стоять поряд, поміняти місцями - то заклинання вже не працюватиме.

Пані Іскра підійшла до нас і схвально покивала головою.

 - Бачу, що в вас все виходить. - сказала вона. - Алеку, сонце, як ти почуваєшся?

Хлопчина підвів на неї трохи ошелешений погляд.

 - Добре, пані Іскро, - відповів він. - Трохи жарко стало, так, наче випив підігрітого вина...

 - Молодчина! - викладачка підняла на лоб окуляри і помилувалася ним, неначе якимось мистецьким шедевром. - А тепер поглянь на Дану, що ти відчуваєш до неї?

Алек подивився мені в очі, я побачила, що його лице поступово заливає рум'янець.

 - Вона дуже мила, - невпевнено промовив він. - У неї гарні очі...

Мені нестерпно захотілося чимось його тріснути. Це ж треба, як увійшов у роль! На артиста йому треба було йти вчитися, а не на мага.

 - Дякую, Алеку, - я подарувала йому широку посмішку. - Ти теж дуже милий.

Він посміхнувся і раптом ухопив мене за руку та несподівано палко запропонував:

 - Дано, виходь за мене заміж!

Я аж сахнулася назад від такої несподіванки. Побачила, що хлопці та дівчата, котрі стояли поруч, згуртувалися навколо нас,  раді несподіваній розвазі. Очевидно, ні в кого з них приворот не мав такого блискавичного ефекту. Я б і сама повірила в те, що стала видатною чародійкою, яка за хвилину може так закохати у себе хлопця, що він уже ладен запропонувати свою руку і серце. Якби не одне "але"... Я добре знала, що замовляння моє було несправжнім. І Алек теж знав. То для чого ламати цю комедію? Можливо, це також входило в умови його дурнуватого парі?

Я непомітно наступила йому на ногу - мовляв, не дурій.

А сама звернулася до пані Іскри:

 - Це, мабуть, якийсь побічний ефект... Зараз я його швиденько назад відчарую.

 - Добре, добре... - пані Іскра уважно спостерігала за всіма моїми діями.

Тож довелося мені відворот робити по-справжньому, вже нічого не міняючи у заклятті. Я вирішила, що нічого страшного не буде, якщо він подіє, і Алек тепер триматиметься від мене подалі.

Після того, як я закінчила ритуал, пані Іволга підійшла до Алека та поклала обидві руки йому на голову. Поскільки вона була невисока, то хлопцю довелося для цього нахилитися і мимоволі перед його очима опинилося досить сміливе декольте викладачки. Він знову почервонів і геть розгубився.

 - Ну що, дорогенький, тобі вже краще? - вкрадливо спитала його пані Іволга.

 - Т-т-так, здається, - хлопець знову почав затинатися.

 - Ну добре, можеш іти на своє місце, - змилосердилася вона. - Ти, Дано, теж сідай. Вважаємо, що залік складено успішно.

***

Коли після закінчення занять я прямувала до "пташника", зрізавши шлях через сад, де вже дурманливо пахнув  жасмин, Алек вийшов із-за куща та став прямо в мене на дорозі.

 - Дано, - сказав він, віддано дивлячись на мене, - я тут подумав... може, підемо кудись погуляємо?

 - Алеку, це вже не смішно. Досить прикидатися, публіки поряд немає! А я на таке не ведуся, - я спробувала оминути його, та він зі спритністю, якої я не очікувала від цього повільного і навіть трохи вайлуватого хлопця, не дав мені це зробити.

Позаду мене були колючі трояндові кущі, дертися через них було б безглуздо. Та й що цей дивак серед білого дня у людному місці зможе мені заподіяти?

 Тому я залишилася стояти, схрестивши на грудях руки і суворо дивлячись на нього.

 - Я не прикидаюся! - вигукнув він. - Ти завжди мені дуже подобалася, але я боявся підійти до тебе. А сьогодні, як ти мене приворожила, мені раптом стало легко-легко. Я зрозумів, що ми створені один для одного!

 - Я тебе не приворожувала, - буркнула я. - То була лише гра, як ти і просив. Тому розслабся й живи собі далі, а мене залиш у спокої, будь ласка!

 - Але я не можу... - розгублено почав хлопець, та я не стала слухати. Різко обминула його й побігла  до гуртожитку. Якась дивна тривога не полишала мене. Щось тут було не так. Але я не мала з ким поділитися своїми сумнівами. Ірая з Джал, звісно, були непоганими сусідками, але навряд чи вони б мене зрозуміли. Мені раптом страшенно захотілося, щоб Ромен був поруч. Якби він тоді не поїхав, а лишився в Рейдамарі, все б могло бути зовсім інакше. А тепер я почувала себе такою самотньою і розгубленою, що хотілося плакати.