21. Тут з'являється ще один браслет

Я не знаю, чому "холодна" носила таку назву. Можливо, раніше учнів Рейдамару, які в чомусь проштрафилися, і садовили до підвалу або льоху, та зараз  у якості "місця для роздумів" слугувала звичайна маленька кімнатка по сусідству з кухнею. Щоправда, вона мала заґратоване віконце, як у справжній в'язниці, але більше нічого цікавого в ній не було. Умебльована "холодна" була так само, як і наші кімнати у "пташнику" - вузьке дерев'яне ліжко, стіл та ослінчик, за ширмою у кутку знаходилося все, необхідне для особистої гігієни.

Покарання, скоріше за все, полягало у самотності та відсутності якихось занять;  ув'язнений мав "сидіти і думати про свою поведінку", як звеліла мені пані Іскра. Але самотність була для мене звичним явищем, тож я від неї ні краплинки не страждала. Справу теж завжди можна було для себе відшукати.

Спершу я почала випробовувати свій браслет на смітинках, які валялися на підлозі - шепотіла закляття і очікувала, щоб вони хоч якось на те прореагували. Ну, не злетять до стелі, то хай хоч ворухнуться трохи... Проте усі мої старання виявилися марними.

Тоді я згадала, що так і не встигла прочитати лист від Ромена, який дав мені Мартін. Поспіхом дістала його з кишені, вмостилася з ногами на ліжку і, трохи хвилюючись, зламала сургучеву печатку.

Побачивши знайомі  каліграфічно виведені літери, відчула, що серце забилося частіше. Враз перед очима постав Ромен. - так, наче він ось зараз сидів поруч зі мною, за столом. Я стільки разів бачила, як він щось пише, що без жодних зусиль змогла уявити, як він підпирає щоку кулаком, замислено дивиться перед собою, щось шепоче, ніби пробує на смак вдалу фразу, а часом, коли особливо  поринає в свої роздуми, навіть заплющує очі і притуляє долоню до чола... а за мить швидко починає водити пером по папері.

"Мила моя Дано, - затамувавши подих, читала я. - У мене зовсім мало часу, щоб передати тобі цього листа, тому він буде коротким і, можливо, дещо сумбурно висловленим. Бо була б моя воля, то я написав би тобі багато-пребагато -  все, що лежить у мене на серці, і чого не можу нікому висповідати, окрім тебе.  У мене все гаразд. Я благополучно дістався нашого війська і смію тебе запевнити, що справи тут геть не такі погані, як лякають наші "союзники" в Землі скель. Звичайно, є багато такого, про що не співають у піснях і не пишуть в оповідках, але я не впевнений, чи варто тобі про те знати. Була в мене думка, коли повернуся додому, розповісти у нашому літописі про війну, як вона є. Але мабуть, краще брати приклад із наших предків та залишати для нащадків лише імена героїв та їхні славні діяння. А  тут справді зібралися вельми цікаві і гідні поваги особистості. Я досить близько познайомися з нашим полководцем. Звати його Назір, він родом із Півдня -  молодий, не старший за мене, та про його діяння наші поети вже складають пісні. Так вийшло, Дано, що я потрапив до його почту, бо магів тут завжди цінують, особливо ж тих, хто вміє лікувати рани. Так що можеш не хвилюватися за мене. Правда, довелося мені змінити ім'я, тому що досі я, як і ти, числюся серед державних злочинців. Нещодавно загинув один мій бойовий побратим, і я назвався його ім'ям. Сподіваюся, він не був би проти того. Так що тепер я відомий як Нед із Озерного краю.

Дано, люба, пора мені закінчувати своє послання, бо гонець уже чекає. Якщо знайдеш хвилинку і напишеш кілька слів у відповідь - то передай листа, будь ласка, через Мартіна - йому відомо, де і як мене шукати. Сподіваюся, що навчання твоє йде вдало, і нічого тобі не бракує. Я ж дуже сумую за тобою і з нетерпінням чекаю миті, коли знову зможу обійняти тебе. Хай бережуть тебе Вищі сили, бо ти - найдорогоцінніше, що є у моєму житті... Твій Ромен."

Я перечитувала ці рядки знову й знову. Хвиля тепла і ніжності огорнула мене. Я заплющила очі та уявила, як Ромен повернеться, обійме, поцілує мене... Які ми будемо щасливі разом...

 - Агов, ти спиш? - раптом почувся приглушений голос з того боку віконця.

Я здригнулася, заскочена зненацька посеред своїх роздумів. Мабуть, виглядала я зараз по-дурному - сиділа з листом у руках, заплющивши очі і посміхаючись.

Але Вент делікатно зробив вигляд, що нічого особливого не помітив.

 - Ні, я просто замислилась, - відповіла я.

 - Ага, я теж вчора вправлявся у медитації, поки не захропів і не приклався головою об стіл, - зізнався він.

Я посміхнулася і непомітно сховала листа від Ромена під подушку.

 - Весь університет тільки й говорить про тебе та Мюріел, - таємниче прошепотів Вент, нахиляючись до самих ґрат. - Ти вже стала легендарною особою - такою, що вміє випускати з рук  кульові блискавки...

 - Тільки не це!  - вжахнулася я. - Хоча, направду, чутками навколо власної персони мене здивувати важко... І все ж я сподівалася хоча б тут пожити спокійно.

 - Якщо чесно, Мюрі ніхто не любив, так що більшість учнів на твоєму боці, - став заспокоювати мене Вент. - До речі,  їй довелося обрізати волосся, тепер воно ще коротше, ніж у тебе. Як Мюріел поглянула на себе в люстерко, з нею трапилася істерика. Довелося пані Іволзі спішно готувати їй заспокійливу мікстуру та еліксир для того. щоб коси швидше відростали.

 - Ага, - хмикнула я. - Пані Іволга має непоганий зиск з тих своїх еліксирів.

 - Що є, те є. А як у тебе це вийшло? Ну, з вогнем... Мені дуже цікаво, розкажи, будь ласка.

 - Я сама не знаю, - відповіла я. - Можливо, це все браслет...  Я ж послухалася твоєї поради і таки зробила собі предмет сили.

 - Ану, дай поглянути, - зацікавився Вент.

Я підійшла до вікна, зняла з руки хризолітовий браслет та простягнула йому.

-Теплий. і такий... наче пальці поколює, - резюмував він.  - Значить, діє.