19. Браслет із хризолітом

Був ранок вихідного дня, і я сиділа на лавці під старим каштаном та читала страшенно нудну і заплутану книгу "Основи симпатії". Вона, до всього лиха, ще й була написана архаїчною мовою Землі скель, у якій я розуміла п'яте через десяте. Залишалося хіба просто вчити заданий нам розділ напам'ять, що я й робила.

Раптом  на покритій гравієм доріжці почулися чиїсь кроки. Я підняла голову і відкинула з чола пасмо волосся, що вже досить таки встигло відрости - може, завдяки магічному еліксиру пані Іволги, а, вірогідніше - просто саме по собі. Переді мною стояв ректор університету власною персоною.

Я швиденько підхопилася на ноги, впустивши при цьому книгу. Пан Грім нахилився і підняв її.

 - Ти так старанно займаєшся, Даян, - похвалив він мене. - Викладачі кажуть, що робиш неабиякі успіхи.

Я здивувалася. Чого-чого. а схвальної оцінки своїх досягнень я давненько не отримувала . Хіба що пані Мальва незмінно мене хвалила.

 - Я стараюся, - відповіла я. - Правда, не завжди буває легко.

 - Це нічого, - пан Грім покивав головою. - Напочатку усім важко. Але ти не мусиш сидіти над книгами день і ніч. Вихідний для того й існує, щоб відпочивати.

 - Я якраз збиралася це зробити. Ось іще сторінку дочитаю...

 - Добре, добре, - ректор посміхнувся. - Чому не заходиш у гості? Дружина тільки сьогодні запитувала про тебе. Вона збирається поїхати  до міста на ринок, тож ти могла б скласти їй компанію. Розвієшся, подивишся Райдемар зблизька...

 -  З великим задоволенням! - несподівано в мою голову прийшла ідея щодо того, як скористатися такою слушною нагодою. - Пане Громе, а чи можна мені буде відвідати одного друга?

 - Кого саме? - спитав він, як і раніше, доброзичливо, але я відчула в його голосі певну настороженість.

 - Знаєте, у Ромена є товариш, він також навчався в університеті. Звуть його Мартіном, і він має ювелірну крамницю на Черешневій вулиці...

 - А чом би  мені його не знати, він був дуже здібним учнем. То ти хочеш просто так провідати його, чи маєш якусь справу?

 - Я хотіла б дізнатися, чи не отримував він звістки від Ромена, - швидко сказала я. - Адже його люди їздять у різні краї з товаром, зокрема, й у Землю дощу.  Можливо, вони щось чули чи бачили...

 - Що ж, я тебе чудово розумію, - погляд ректора пом'якшився. - Давай зробимо так - Еліза відвезе тебе до Мартінової крамниці, залишить там, а сама вирушить на закупи. Коли ж повертатиметься з ринку, заїде по тебе, і ви разом повернетесь додому.

 - Дякую вам!  - я дуже зраділа як можливості вирватися з-за цих кам'яних стін, де іноді почувала себе пташкою в клітці, так і тому, що зможу втілити в життя свій трохи авантюрний план.

 - Тоді йди збирайся, бо незабаром і в дорогу...

***

Пані Еліза заїхала за мною на пречудовій маленькій бричці. запряженій буланим коником. Вона керувала своїм екіпажем з виглядом заправської амазонки, і весело привітала мене, поцікавившись, чи я вже, як інші учениці, застосовувала якісь магічні засоби для покращення своєї зовнішності . Бо мовляв, виглядаю просто пречудово.

Я поспішила запевнити її, що жодною магією з цією метою не користувалася і не збираюся.

 - І правильно робиш, - схвально мовила дружина ректора. - Бо як погляну на цих старшокурсниць - коли тільки починають навчання - є серед них пухкенькі й худорляві, високі й низького зросту, темноволосі та руді... а провчившися  на магіці рік-два -  враз стають усі, немов близнючки - самі високі та тонкі, волосся біле, очі сині, брови. губи - усе як під копірку... Кажуть, викладачі змушують їх робити таблички зі своїми іменами та пришивати на сукні, інакше плутають одну з іншою...

 - Нічого собі... - промовила я. - Невже справді так і є?

 - Ну, щодо табличок я трохи перебільшила, - зізналася  моя співрозмовниця. - Але те, що дівчата підганяють чарами свою зовнішність під якісь тільки їм відомі стандарти краси - чистісінька правда. От у часи моєї молодості таке суворо заборонялося, а зараз усі на ті витівки дивляться крізь пальці. Кажуть, молоді потрібно самовиражатися...

 - Ну, я точно нічого в собі не змінюватиму, - заявила я, а потім, трішки подумавши, додала, - Хіба що, може, веснянки приберу...

 - А  раптом твій милий, згадуючи про тебе, думає саме про ці веснянки? - підморгнула мені Еліза. - Повернеться - а їх немає... Спіткає його гірке розчарування.

 Я засміялася.

 - Що ж, доведеться і веснянки залишити.

Так, розмовляючи, ми і не помітили, як проминули міст через озеро та заглибилися у так зване "старе місто". Вулички тут були вузенькі, а будинки стояли тісно один до одного і  були  досить скромних розмірів у фундаменті, зате високі - по кілька поверхів.

 - У нас раніше був закон - власники житла платили податки в залежності від того, скільки місця будинки займали на землі. А от висота помешкань могла бути якою завгодно - це на ціну  не впливало. От і споруджували містяни такі "башти", - пояснила пані Еліза.

Наша бричка виїхала на головну площу, минула старовинне приміщення ратуші, навпроти якої здіймався позеленілий від часу пам'ятник чи то котромусь королю, чи герою-воїну. Біля його підніжжя з мармурової чаші бив невеликий фонтан. Далі здіймалося біле громаддя собору, увінчане гостроверхим дахом. Поряд - похмуре приміщення із вивіскою "Суд В'язниця" - отак, без розділових знаків. А потім ми звернули у невелику затишну вуличку, з охайними будинками, що всуціль були обвішані різними вивісками.  Біля деяких крамниць, власники котрих, певно, вирішили, що  вітрин та вивісок  для приваблення покупців недостатньо, стояли ще й закликачі, які навперебій розхвалювали переваги того чи іншого товару. Тому тут панував легкий шум, схожий на дзижчання бджіл над луками улітку.