18. Політ пір'їнки

Я йшла по саду Повітряного замку, милуючись квітами. Весна вже впевнено увійшла в свої права, зарясніла жаринами тюльпанів,  засвітилася ніжними крижинками нарцисів,  прикрасила клумби китичками гіацинтів. На деревах проклюнулися перші молоді листочки. Стояла та легка, світла пора, коли навіть вічні наші хмари були не сірими, а ніби підсвіченими зсередини - то блакитними, то рожевими, то золотавими.

Віталася зі знайомими - так, я вже встигла знайти собі кількох приятельок, хоча особливої дружби так ні з ким і не зав'язалося. Мої сусідки, здавалося, заледве терпіли мою присутність, але мені від того було ні холодно, ні жарко. Я більше переймалася своїми власними успіхами, вірніше ж -  неуспіхами. Виявилося, що навчання дається мені важко.  Втім, це було не зовсім вірне твердження - адже усе що стосувалося будь-яких інших наук, окрім власне магічної, не складало особливих труднощів. Я все чудово розуміла й запам'ятовувала.  Теорію магії теж так-сяк вдавалося зазубрити. Та коли мова йшла про практику - у мене опускалися руки. Нічого не виходило. Здавалося, я була зовсім нездатна застосовувати здобуті знання на практиці.

Мюрі та Беата  могли прямо в моїй присутності глузливо щось кинути про те, що от пан ректор дав маху, прилаштувавши на магічний факультет нездару, в якої навіть найпростіше заклинання не спрацьовує. Вони шалено раділи кожній моїй невдачі, тож я перестала  вправлятися в нашій кімнаті та знаходила якусь тиху місцинку у саду, вмощувалася під деревом і що є сили намагалася виконати те чи інше завдання.

Зараз же проблема полягала в тому, що  з гір повівав досить сильний вітер, тож мені потрібно було знайти якийсь прихисток. Те, що я мала робити, потребувало тиші і спокою. Я розмірковувала, куди можна податися, але жодної ідеї в голові не з'являлося.

Тому повернулася назад до нашого "пташника" і зупинилася на терасі. Вітер завіювався й сюди, хоч і не такий сильний, як надворі. З-за дверей найближчої кімнати долинали сміх та веселі дівочі голоси. Судячи по всьому,  компанія, що там зібралася, ворожила на картах, сподіваючись дізнатися своє майбутнє. Моє ж особисте майбуття обіцяло бути досить похмурим, якщо я зараз не знайду місця для тренування.

 Я пройшла до самого кінця тераси, і раптом мій погляд зачепився за драбину, приставлену до протилежного боку стіни. Повертатися знову до виходу було ліньки, тому, озирнувшись і переконавшись, що ніхто мене не бачить, я  підхопила поли сукні та перебралась через поруччя прямо в сад.  Аж он і драбина. Вона вела на дах, а придивившись уважніше, я побачила під самою стріхою невеликі двері. Схоже, то було горище. Звичайно, воно, скоріше за все, було зачинене, але раптом пощастить. і я зможу там усамітнитися? Тому я, не довго думаючи, подерлася вгору драбиною . На дверцятах горища висів масивний замок, та я все ж спробувала їх смикнути на себе - і раптом вони прочинилися. Замок же залишився висіти на одній  дужці. Тепер уже природжена цікавість тягнула мене вперед. Обережно відчинивши дверцята, я зазирнула досередини.

Горище як горище - напівтемне приміщення зі скошеним дахом, зі стелі звисають клубки павутини, під стіною лежить різний мотлох. Але поблизу маленького віконечка я  побачила сліди недавнього перебування людини. Тут стояв пошарпаний життям столик, одна ніжка якого була підперта цеглиною, кілька таких же древніх стільців,  на столі примостився недогарок свічки, а поряд лежали гральні кості.

Утім, я не стала особливо замислюватися над тим, хто і для чого облюбував собі цю таємну місцину. В мене для цього не було достатньо часу. Я дістала з кишені невеличку пір'їнку, що її підібрала поряд зі старим корпусом, на даху якого мешкало чимало голубів. Поклала свою знахідку на стіл, сама сіла навпроти і почала концентрувати всю свою увагу на пір'їнці. Потім вирішила заплющити очі, щоб нічого мене не відволікало. Час від часу, правда, не витримувала і обережно підглядала - чи не трапилось диво і мої зусилля не принесли плодів? Однак, усе залишалося по-старому.

Я так зосередилася на своєму занятті, що, почувши голос за спиною, мало не впала зі стільця від несподіванки.

 - Кого я бачу! Моя вічна несподіванка!

Так, це був Вент власною персоною.

 - Ти що, стежив за мною? - замість привітання невдоволено спитала я. Ну справді, тільки знайшла тихе місце, де б мені ніхто не заважав, як він звалився, наче сніг на голову. Хоча , якщо чесно, крім роздратування від того, що  хтось перешкодив моєму тренуванню, я відчула й радість. Це було щось неусвідомлене, схоже на те почуття, яке обіймає, коли кілька днів іде надокучливий дощ, а потім  він вщухає, і ти виходиш надвір, вдихаєш наповнене свіжістю повітря на повні груди і просто насолоджуєшся тим, що живеш на цьому світі - бачиш, чуєш, відчуваєш на смак і на дотик, пропускаєш через себе всю його красу... Мені відразу ж стало незручно через такі дурні думки, тож я ще непривітніше насупила брови.

 - Не маю більше чим зайнятися, аніж ходити назирці за тобою, - пирхнув він. - Якщо хочеш знати, то це наше місце - моє й моїх друзів. Нам його показав один хлопець зі старшого курсу. І дівчатам, взагалі-то, сюди зась. Так що я б радив тобі тут не засиджуватися.

 - Тут ніде не написано, що це ваше горище, - вже з чистої упертості продовжувала я стояти на своєму, хоча й розуміла, що він правий, і мені краще брати ноги в руки. - Можу сидіти, де хочу.

 - Ну дивись, - він знизав плечима. - Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджував...

Вент уже заніс ногу, щоб стати на драбину, але враз передумав.

 - А , власне, чому ти тут сидиш? -  він уважно подивився мені в очі. - Виникли якісь проблеми? Може, потрібна допомога?

 - Я не думаю, що хтось мені ладен допомогти, - зітхнула я. - Ось моя проблема.

Я підняла зі столу білу пір'їнку та  підкинула її догори.  Вона легенько покружляла в повітрі і знову опустилася на стіл, вляглася посеред недбало розвиданих кубиків для гри в кості.

Вент нерозуміюче дивився на мене.