15. Давня пісня.

Вона все-таки не витримала і заговорила зі мною перша, дочекавшись, поки Беата у якихось своїх справах вийде з кімнати.

 - Ти справді думаєш, що сподобалася йому? Що він закохався у тебе, таку кралечку, з першого погляду?

 - Я не розумію, про що ти, Мюріел, - я лежала на ліжку, вкрившись ковдрою і знічев'я колупала пальцем тріщину на побіленій стіні.

 - Все ти добре розумієш, - вона сіла поруч, нахилившися до мене так близько, що я відчула аромат її парфумів - гіркувато-трав'яний, що нагадував луки влітку. - Я про Вента кажу.

 - А, про Вента. - байдуже мовила я. - Ви, здається, з одного міста?

 - Більше того, ми навіть.виросли в одному палаці, - Мюріел лукаво посміхнулася, очікуючи, якою буде моя реакція на цю новину.

Та я лише знизала плечима.

 - Я сама свого часу жила в палаці, разом із сотнею-другою інших людей, ну то й що?

 - Та, не рівняй -  ким ти там була, певно, посуд мила десь на кухні!  А я, - вона гордо підняла голову, - є придворною дамою принцеси Дезіре. У короля Ейлара одна-єдина донька, вже ж він їй годить, будь-яке бажання принцеси - для всіх закон... І от вона уподобала собі цього Вента. Кроку без нього не могла ступити, де вона - там і він. Коли ж Його Величність побачив, що справи в них заходять занадто далеко, він і відправив  коханого своєї доньки до Рейдамару. Ну, пояснив це тим, що йому слід учитися, аби продовжити справу батька, те-се... Але ж всі знають, якою була справжня причина того рішення. Звалася вона Дезі. Бо її вже посватали за принца сусіднього королівства, а вона вперлася рогом - не хочу, і все. От Його Величність і вирішив, що чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Що за три роки Дезіре забуде про свого красунчика і  таки згодиться на шлюб із принцем. Щоб тоді можна було два королівства у одне об'єднати.

 - Яка цікава історія! - я зі смаком позіхнула. - Але гадки не маю, до чого тут я?

- Ох, яка ж ти нетямуща! Я чудово бачила, як ти на нього витріщалася, тож мені тебе стало шкода. Вент лишень здається таким, що бігає за кожною спідницею. Уже не одній дівчині встиг задурити голову. А насправді він тільки Дезіре й любить. Тому я тобі й даю добру пораду - відступися від нього! Цей хлопець не для тебе!

 - А чого це ти, Мюріел, так за свого земляка вболіваєш, як за рідного? - глузливо поцікавилася я. - Може, й сама трохи до нього небайдужа?

Мюріел струснула головою, так що її розкішна коса злетіла у повітря.

 - Моя справа - тебе попередити, а ти вже роби такі висновки, які сама забажаєш, - гордовито процідила вона. - Але перед тим уважно подивися на себе в люстерко. Так, деяких чоловіків можуть збуджувати різні страшнюлі-недоріки, але хіба суто з цікавості...

 - А деякі красуні взагалі не можуть нікого привабити до себе, - відповіла я тим самим. - Тому що хоч і мають зелені очі та косу до пояса, але в голові у них - полова...

Мюріел глянула на мене так, що якби могла - спопелила б очима. Та, на щастя, чарівницею вона не була, хіба тільки сподівалася нею стати. Тож я спокійно той погляд витримала.

Після того вона перестала взагалі зі мною спілкуватися, ходила, неначе повз порожнє місце. Та я від того не страждала.  Тиша, спокій і щоб мене не чіпали - от усе, чого я у той день прагнула.

***

Але моїм бажанням здійснитися не судилось. Бо через декілька хвилин до кімнати заскочила Беата, з  бридливим виразом на обличчі тягнучи за собою мітлу.

 - О, Беатко, що це в тебе? - поцікавилася Мюріел, що саме розчісувала  волосся майстерно вирізьбленим кістяним гребінцем. - Невже чаклунський реманент роздають?

 - Де там, - зневажливо пирхнула Беата. - Пані Іскра веліла нам прибрати на терасі, бо, мовляв, ми сьогодні чергові. Уявляєш, Мюрі? Тут змушують підмітати підлогу! Гляди, ще завтра звелять  іти чистити вбиральні! Я ніколи нічим подібним не займалася, і  робити цього не збираюся! На те має бути прислуга!

 - То он хай вона, - Мюріел махнула гребінцем у мій бік, - іде й підмітає. Певно, до такої роботи у своєму палаці була звична.

 - Так. - Беата обернулася до мене і простягнула мені мітлу, тримаючи її двома пальцями, неначе дохлу мишу. - Даян, будь така люб'язна піти і прибрати на терасі!

Я не ворухнулася.

 - Мюрі, вона не хоче, - поскаржилася Беата.

 - Ну, не хоче -  хай як хоче. Я теж не піду. Тобі Іскра дала мітлу - ти й мети, - байдуже протягла Мюріел, діставши якусь скляночку з кремом та намащуючи ним своє личко.

На бідну Беату було шкода дивитися. Вона з таким жахом дивилася на мітлу, що  я не витримала. Встала з ліжка та взяла в неї з рук злощасне знаряддя праці.

 - Добре, давай сюди, - сказала я. - Мені все одно страшенно нудно, то хоч повітрям подихаю.

І вийшла з кімнати, досить голосно хряснувши дверима.

Тераса була довгою, тож роботи передбачалося чимало. А ще ж, мабуть, і сходи потребували прибирання. Але робота мене не страшила, зрештою, я виросла на хуторі, де бабуся навчила мене всьому, що  потрібна була вміти господиня. Та й  залишитися самій, без капосних сусідок, також було непогано.

Підмітаючи, я тихенько мугикала собі під носа пісню, яку колись часто співала бабуся. Звісно, в мене не було гарного голосу, та й наспівувала я зовсім тихо. І все ж, коли хтось вимовив моє ім'я, я здригнулася, мов заскочена на гарячому. Можливо, у правилах цього закладу є й таке, що забороняє співати?

Підвівши голову, я побачила, що з-за металевої решітки, яка відділяла жіночу половину гуртожитку від чоловічої, на мене дивляться знайомі сині очі.

 - Я тут ішов собі, почув твій спів і зупинився послухати. - сказав Вент. - Що це за пісня? Я такої раніше не чув...

 - Це наша пісня, з Землі дощу, - відповіла я, спираючись на мітлу, щоб трохи перепочити.