14. Вент із Ліанору

Раптом десь за вікном  глухо забамкав дзвін. Мої сусідки пожвавилися:

 - От і до обіду кличуть, - мовила Беата. - Люблю вихідний, коли можна нічого не робити. А завтра вже поженуть на ту каторгу...

-Тут так годують, що ноги простягнути можна, - пхинькнула Мюріел. - От у нас в палаці такі банкети влаштовують! Шкода тільки, що треба стежити за фігурою...

Вони піднялися, осмикнули сукні і, скоса поглянувши на мене, подалися до виходу. Вже переступивши поріг, Беата озирнулася і гукнула:

 - Ти що, особливого запрошення чекаєш? Ходи до їдальні, бо лишишся голодна!

Я спроквола піднялася з ліжка, на якому сиділа до цього, роздумуючи про свою невеселу долю.  Дівчата вже вийшли на терасу і почали спускатися сходами донизу.

 - А навіщо тут ці ґрати? - спитала я, вказуючи на товсті металеві прути, що ділили коридор на дві частини, надаючи "пташнику" деякої схожості з в'язницею.

 - Там чоловіча половина, - охоче пояснила Беата. - Дівчата з хлопцями хіба через решітку можуть бачитися. З цим тут суворо.

Ми зійшли на подвір'я, перетнули його по діагоналі між голими кущами, які влітку, певно, виглядали досить мальовниче, але зараз  були такими ж сірими та понурими, як і весь навколишній краєвид. Попереду виднілася така ж приземкувата кам'яниця, до якої з усіх боків поспішала молодь. На порозі стояв низенький чоловічок у зеленому каптані та хутряній безрукавці і прикрикував на тих, хто поводився надто розкуто чи розмовляв дуже голосно.

 - Пан Полоз сьогодні чергує. - сказала Мюріел до Беати. - Такий кумедний!

Пан Полоз не міг почути ці слова, бо знаходився досить далеко від нас, але його голова вмить повернулася у бік дівчат.

 - Гей, панянки! - гукнув він. - Можливо, хтось із вас бажає сьогодні залишитися без обіду?

Мюріел з Беатою пришвидшили ходу, встигаючи при цьому обмінюватися посмішками із зустрічними хлопцями. Зупинятися й розмовляти більше не ризикували. Я похмуро плентала слідом, не особливо дивлячись навколо. Все одно я тут зовсім нікого не знала.

Відразу за входом до їдальні стояв стіл, за ним похмура куховарка у білій хустині на голові насипала в миски юшку, а поряд хлопчина-підліток великим ножем різав хліб. Кожен учень, що наближався до столу, брав тарілку, шматок хліба, ложку ( вони теж лежали насипом на столі) та так само швидко прямував до великого залу, де в вічі зразу впадали два довгі столи. Один - праворуч, другий - ліворуч. За правим сиділи хлопці, лівий займали дівчата.  Неважко було здогадатися, що представників сильної статі у Рейдамарі навчалося чи не вдвічі більше, ніж дівчат. Тож за правим столом майже не лишалося вільних місць, лівий же був наполовину порожнім. Я обережно, намагаючись не розхлюпати суп, узяла свій обід і вже збиралася повернути ліворуч, як несподівано зіткнулася з якимось хлопцем, що рухався у протилежному напрямку. Втім, він досить легко зманеврував. і його ноша залишилася цілою, а от моя миска з грюкотом гепнулася об підлогу і розбилася, утворивши на кам'яних плитах калюжу з юшки. Я розгублено дивилася собі під ноги, стискаючи в одній руці ложку, а в другій -  шматок хліба. Мабуть, з цього окрайця і складатиметься мій сьогоднішній обід.

Хлопець зупинився за два кроки від мене і подивився  на моє засмучене обличчя.

 - Ану, йди сюди. - він узяв мене за руку і потягнув на вільний край "дівочого" столу, де нікого не було. - Сідай, я зараз все владнаю.

Він поставив поруч зі мною свою тарілку і кудись гайнув. А за хвилину повернувся з новою порцією для мене.

 - Тримай, не треба дякувати, куховарка - моя добра знайома, - посміхнувся він.

- Я ненавмисне, вибач, - чомусь почала виправдовуватися я.

-Та ні, я сам винен, - він поколотив ложкою у своїй тарілці. - Вищі сили, що за бурду вони нам готують! Якщо хтось скаржиться, що це не можна їсти -  у відповідь незмінно чується: "Магам не можна багато їсти, бо вони не зможуть працювати з набитим кендюхом..." Як таке почуєш - не вір, бо це прикра брехня! До речі, ми забули відрекомендуватись один одному. Я - Вент із Ліанору, ти про мене, мабуть, уже чула?

Його самовпевненість трішки мене насмішила. Я похитала головою -  мовляв, ні, не чула.

 - А, так ти новенька! - здогадався він. - Як тебе звуть, і звідки прибула до нашого храму знань?

 - Я Дана, а прибула із Землі дощу, - і несподівано для себе самої вирішила додати, - з Лісового хутора.

Вент перестав вивчати вміст своєї тарілки і підняв на мене здивовані очі. Вони були дуже красивого кольору - морської хвилі. Ще за мить на його обличчі з'явилася широка усмішка.

 - Та ні, ти жартуєш!

 - Направду, це моє ім'я, - запевнила я.

 - У вас там є одна така Дана, кажуть, вона була коханкою короля. Але я думав, що вона набагато старша, а ти ж зовсім дівчисько! Може, ви просто тезки?

 - Ні, це я та сама Дана. Але я ніколи не могла бути королівською коханкою, бо я онука Його Величності... вірніше попереднього короля Леона. А нинішній правитель Землі дощу, Генрік - мій кузен.

Отак ні з того ні з сього видавши усі свої таємниці, я зрозуміла. якого втнула дурня. І головне - вибовкала все першому зустрічному, хто тільки зацікавився мною і виявив дрібку співчуття... Чи це, може, його сині очі так на мене подіяли?

 Винуватець сум'яття, що піднялося в моїй душі, здавалося, геть нічого такого не помітив.

 - А, ну тоді все ясно. - серйозно промовив він. - Їж, Дано, бо коли цей клятий супчик схолоне, його взагалі не можна буде проковтнути. А я приїхав з Ліанору. Правда, жодним чином не є родичем Його Величності Ейлара Хороброго. А всього лиш скромний син придворного мага. Це в нас сімейна справа, так би мовити...

Він зачерпнув ложку юшки і відправив до рота, закусивши шматком хліба. Я зробила те ж саме.

 - Ні, треба буде піти в "Три кажани" і там пристойно пообідати, - пробурчав Вент з повним ротом. - Хочеш зі мною?

Я знизала плечима. Сумнівалася, що це гарна ідея, враховуючи тутешні суворі порядки.