13. Без нових ворогів не обходиться

Вперше за тривалий час я могла відпочити з комфортом, у м'якому ліжку з білосніжною постіллю, що пахла лавандою. Проте всеньку ніч я крутилася з боку на бік і не могла зімкнути очей.  Відчуття невимовної втрати гризло і мучило мене. Коли ж надворі поступово почало сірішати, я встала і підійшла до вікна. Було хмарно, як завжди, моросив дрібний дощ. Місто прокидалося від сну, розплющувало очі-віконниці, торохкотіло ланцюгами криниць, перемовлялося вигуками молочарів та пекарів, що з самого ранку вже розвозили свій товар.

Я стояла босоніж на холодній підлозі і дивилася на  різнобарвні дахи, що виглядали особливо яскравими на фоні похмурого неба. Вдивлялася в протилежний бік вулиці так довго, що мені аж замерехтіло в очах. І  все одно я  не помітила, коли Ромен від'їхав. Можливо, ворота будинку виходили на інший бік. А може, він  просто не захотів, щоб я його бачила.

***

Ми з паном Громом ішли широким коридором, де гуляли протяги. Стеля  тут була такою високою, що, здавалося, колись у цьому замку мешкали велетні. А вікна, навпаки, виглядали занадто вузькими та дрібними. Через те в коридорі  панувала напівтемрява.

Ректор відчинив  масивні дерев'яні двері, прикрашені вигадливим різбленням, та пропустив мене поперед себе. Я несміливо увійшла до кімнати. яку майже всю займали численні полиці з книгами. Книги  та старовинні сувої були тут скрізь - і на підвіконнях, і навіть. на підлозі. На стінах висіли якісь карти, а посеред усього цього царства науки стояв величезний дубовий стіл, за яким ледве виднілася тендітна жіноча фігурка. Незнайомка зосереджено водила пальцем по сторінці грубезного фоліанта, на вигляд дуже старого, і звірялася з записами в якійсь дещо новішій книзі, час від часу роблячи замітки просто на полях. Вона ніби й не помітила моєї появи, проте коли до кабінету увійшов сам ректор, повільно встала зі стільця. Була невисока, темне волосся мала гладенько зачесане, лише одне неслухняне пасмо вибивалося на чоло. Красиві ясно-сині очі дивилися з якоюсь зверхністю, обличчя виглядало молодим, і все ж у кутиках очей було видно легенькі зморшки. Жінка була одягнута у просту чорну сукню, без жодних прикрас, тільки на шиї мала ланцюжок з каменем, схожим на перлину, тільки фіалкового кольору.

 - Вітаю вас, пані Іскро, - ректор злегка кивнув головою та підштовхнув мене вперед. - Ось та дівчина. про котру я вам говорив. Вихованка пана Вовка з Землі дощу. Ви повинні його пам'ятати.

Жінка знизала плечима. Мала втомлений і невдоволений вигляд, що буває в людей, котрих відволікають від улюбленої справи.

 - Можливо, - сухо сказала вона.

 - Так-от, пані Іскро, візьміть цю молоду особу під свою, так би мовити, опіку. Усе їй розкажіть, покажіть, влаштуйте до добрих сусідів. Я знаю, що у вас уже й так багато вихованців, але Дані має  знайтися місце. Якщо у вас запитань немає, то мушу відкланятися, бо  на мене чекають ще безліч справ.

Він підбадьорююче мені кивнув та вийшов з кабінету.

Пані Іскра нахилила голову трішки вбік і замислено розглядала мене. Між її бровами, що рівними дугами виділялися на блідому чолі, пролягла ледь помітна вертикальна складка.

 - То, кажеш, тебе звуть Даною? - спитала вона.

 - Так, пані, - відповіла я.

 - І ти родом із Землі дощу?

Я кивнула.

 - А хто твої батьки? - продовжила допитуватися вона.

 Щоб і не збрехати, й не наговорити зайвого, я ретельно підбирала слова.

 - Мій батько, - врешті сказала я, - лікар, його ім'я Радомир.

- А як звуть твою матінку?

Певно, я була занадто схвильована, нічим іншим не можу пояснити той факт, що ім'я матері несподівано вивітрилося з моєї голови.

 - Її  ім'я... - почала заїкатися я, - е-е-е... Розумієте, вона померла, коли я ще була маленькою...

 - Ясно, - роздратовано махнула рукою пані Іскра. - Давай я відведу тебе до пташника, бо в мене кожна хвилина на рахунку. Немає коли тут теревені правити!

Що  ще, в біса, за пташник? Можливо, вона переплутала мене з якоюсь служницею, котра має доглядати за домашньою живністю?

 - Вибачте, пані Іскро, - пролепетала я, - але пан Грім сказав, що я маю навчатися...

Я не встигла закінчити фразу, бо очі моєї співрозмовниці спалахнули, немов дві яскраві вуглини.

 - У нас в Рейдамарі, - відчеканила вона, пропікаючи мене поглядом, - учні мають право говорити лише тоді, коли їх запитують. Я в тебе тільки що про щось питала?

 - Ні, - відказала я.

 - Отож бери свої клунки і хутко за мною!

Я мовчки послухалася.

***

"Пташником", як виявилося, тут називали свого роду гуртожиток, де мешкали учні. Чому за ним закріпилася така назва, залишилося для мене загадкою.

Можливо, через круті сходи, що вели до входу на криту терасу, яка протягнулася вздовж усього довгого присадкуватого приміщення. На цю терасу виходило безліч дверей. Посередині вона була чомусь перегороджена масивними залізними гратами.

Пані Іскра швидко піднялася сходами і  озирнулася на мене, таким чином висловлюючи невдоволення моєю незграбністю. Дочекавшись, поки я її наздожену, вона штовхнула одні з ближчих дверей, помальовані зеленою фарбою, та зайшла досередини. Я попрямувала слідом.

Кімната була зовсім маленька, наче келія в монастирі. Схожість доповнювали низька стеля, побілені стіни, маленьке підсліпувате віконце угорі. Попід трьома стінами кімнати стояли  вузькі дерев'яні ліжка, під четвертою - стіл та довгий ослін. Більше нічого тут не було. Тільки на одному з ліжок сиділи двійко дівчат і про щось шепотілися.

Забачивши пані Іскру, вони хутко підскочили з місця і присіли, граційно вклонившись.

 - Це ваша нова сусідка, - відрекомендувала мене пані Іскра. - Звуть її Дана. Буде навчатися разом із вами.