12. Де втручається війна, кохання мусить відступити

Коли ми з пані Елізою повернулися до вітальні, чоловіки враз припинили розмову, хоча по їхніх обличчях було видно, що  згоди вони не досягли. Пан Грім супив брови, а Ромен відсутнім поглядом стежив за палахкотінням вогню у каміні.

 - Давайте вже вечеряти! - запросила пані Еліза, підводячи мене до вільного крісла. - Бо ви, певно, встигли зачекатися, поки наша Даян чепурилася.

Ромен підняв на мене очі і усміхнувся одними краєчками губ. Мені найбільше зараз хотілося відкинути всі умовності та правила етикету, підбігти  до нього, міцно обійняти і  благати, щоб він нікуди не їхав. 

Але я, звісно, залишилася на місці. Їжа, хоч і була дуже смачною, не лізла в горло, я силоміць змушувала себе робити вигляд, що насолоджуюся вечерею та залюбки підтримую світську бесіду.

***

 - А який фах ви хотіли б здобути? - спитав ректор, уважно дивлячись мені в очі.

 - Пане Грім, я б хотіла навчатися магії...

 - Біда мені з тією магією, - зітхнув він, відпиваючи вино з келиха. - Всі, без винятку, прагнуть стати чарівниками, вважають, що то вельми престижна і грошовита професія. А кому ж тоді людей лікувати, чи дітей у школі вчити? Ходять тут ці маги табунами -  а потім не можуть знайти роботи...

 - Вальтере, любий, то ти  через те гніваєшся, що сам магічних здібностей не маєш, - зауважила пані Еліза.

 - А чи має їх наша мила гостя? Що скажете? - пан Грім вказав на мене пальцем, неначе суворий суддя на того, кому він виносив вирок. - Вмієте щось? Чи це просто данина моді?

 - Я.. не знаю, - зовсім розгубилася я. А й справді, що я вмію? Може, й немає в мене жодних здібностей. Я добре пам'ятала історію пана Стефана, який також збирався стати магом, та не здав головний іспит, отримавши після цього звання "магістра усіх наук", яке дорівнювало "вчився всьому та нічого до пуття не навчився"... Може, й мені таке загрожує?

 - Пане Грім, - прийшов мені на виручку Ромен. - У Дани є здібності, я можу за неї поручитися. Візьміть її, будь ласка, ви побачите, що в неї все вийде!

 - Ох уже ці закохані молоді люди, - пробурчав пан Грім. - Звісно, Ромене, я не можу вам відмовити. Але якщо в дівчини нічого не виходитиме, хай займається чимось іншим. Он у нас нещодавно відкрився мистецький факультет, чудовий вибір для жіноцтва. Вчать співати, танцювати. грати на музичних інструментах...

 - Вальтере, в тебе просто недобір на цьому факультеті, от ти і намагаєшся Даян туди переманити, - посміхнулася пані Еліза. - А як у дівчинки інша мрія! Хай вона спробує свої сили...

 - Та добре вже, добре, - ректор змахнув рукою. - Сьогодні заночуєте в нас, а завтра зранку я відведу Даян до пані Іскри, хай візьме її під свою опіку. У нас учні отримують і житло, і харчування, та ти, Ромене, сам усе чудово знаєш. Можеш не хвилюватися за свою протеже.

 - Дякую, - промовив мій наречений.

Вечеря добігла кінця, і пані Еліза, взявши чоловіка під руку, запропонувала йому лишити нас із Роменом наодинці, щоб ми могли спокійно поговорити на прощання.

Як тільки двері за ними зачинилися, я, не довго думаючи, відразу спитала:

 - Ромене, чому ти мені не сказав, куди збираєшся їхати?

 - Пані Еліза... - він  зітхнув. - Ну що ж, я мав би здогадатися, що вона тобі все викладе. Така собі жіноча солідарність...

 - Не втікай від відповіді, будь ласка. - попрохала я. - Ти дійсно вирушаєш на Північ, щоб приєднатися до нашого війська?

 - Так, - він виклично подивився мені у вічі.

 - Але який у цьому сенс? Ти збираєшся захищати володіння короля, котрий кинув до в'язниці твого батька і переслідує тебе самого? Це якась дурість, як на мене...

 - Дано, можливо десь в інших країнах і воюють за королів, але у нас споконвіків люди відстоюють рідну землю. Бо королі приходять і йдуть у небуття, а вітчизна залишається. І я не зможу себе поважати, якщо у такий важкий час стоятиму осторонь і нічого не робитиму.

 - Пані Еліза сказала мені, що Земля дощу приречена, - я нервово крутила в руках серветку, так, що здавалося, цупка тканина от-от порветься. - Що армія відступає, і одна людина не зможе нічого змінити.

 - Я знаю трохи більше, - Ромен підійшов і обняв мене за плечі. - Тут, у Землі скель можуть таке говорити, тому що їм було б вигідно, аби наше військо здалося. Король Ейлар, користуючись слушною нагодою, залюбки відхопив би собі шматочок прикордонних земель. Але не дочекаються нашої поразки ні він, ні Біла Вежа. Ось побачиш, скоро усе зміниться.

 - Я хотіла б у це вірити, - сказала я. - Але в душі відчуваю образу на свою країну. Що вона мені дала? Одні труднощі та переслідування. Я б воліла залишитися тут, у Рейдамарі. Ми могли б жити в одному з цих чудових будиночків на березі озера, вести спокійне, розмірене життя. У нас народилися б діти... А так - що нас чекає попереду? Розлука і невизначеність.

 - Звісно, ми могли б оселитися тут, - відповів Ромен. - Але з часом все одно захотілося б повернутися на батьківщину. Бо я тільки там можу себе почувати повністю щасливим. Та , гадаю, ти теж, хоча й намагаєшся переконати мене у протилежному. Бо чомусь же ти носиш біля серця скриньку із короною свого батька. Значить, все таки сподіваєшся повернутися...

Я мовчала. Збагнула, що мені його не переконати.

Він  нахилився і підняв свою торбину, що лежала поруч із каміном. Дістав звідти один із тих мішечків, які зранку дав йому Мартін, та простягнув мені.

 - Тут трохи грошей, - сказав Ромен. - небагато, але на перший час тобі має вистачити. За твоє навчання я пану Громові вже заплатив, можеш не хвилюватися. А якщо буде щось потрібно, не соромся звертатися до Лиса. Він мій добрий друг і завжди допоможе. Пам'ятаєш, як його знайти?