11. Новина, яка мене не порадувала

- Ось він, Рейдамар. - промовив Мартін з такою гордістю, неначе сам доклав рук до будівництва величної споруди, що, здається, виростала прямісінько зі скелі та стрімко підносилася вгору на фоні сріблястого неба. Фортеця повністю виправдовувала свою назву. Вона справді, всупереч законам природи, неначе висіла у повітрі. Невідомі майстри зуміли надати кам'яній споруді такої легкості. ніби Повітряний замок і справді було зроблено зі хмар.

 - Це головний корпус. - пояснив мені Ромен. - Він найдавніший, зведений бозна-коли, ще в прадавні часи. З тієї епохи по всьому світу уціліло зовсім мало пам'яток, на пальцях однієї руки можна перелічити. А потім навколо старого замку добудовували новіші споруди, так що вийшло таке собі містечко . А от, власне, місто, що носить таку саму назву, і де мешкає наш друг Мартін, знаходиться трохи далі на північ, на іншому боці озера. Туди з університету веде великий міст, його вважають одним із чудес світу. Кажуть, без участі чарівників такий міст неможливо було збудувати.

Наша валка  неквапливо рухалася по дорозі, що спускалася з гір у видолинок. Попереду та позаду їхали озброєні вершники, поміж ними - вози з товаром.  Сидячи на одному з возів, я  милувалася краєвидом, який відкривався з кожним поворотом усе ширше і ширше, зачаровуючи своєю величною красою. Хвойні ліси зеленіли на горизонті, відбиваючись у водах кришталево-чистого озера, по якому плавали численні човни. Будиночки з дахами, вкритими різнобарвною черепицею чи дерев'яним гонтом, збігали вниз до водойми плавними терасами. Вдалині піднімалися білі витончені шпилі чи то якоїсь церкви, чи палацу.

Дерева ще були голі, а луки не вкриті зеленню, проте в повітрі тут уже пахло свіжою ріллею, терпкою сосновою хвоєю та первоцвітами.

 - Ну що, гарно? - посміхнувся до мене Мартін. Вони  з Роменом їхали верхи поруч із моїм возом.

 - Дуже гарно, - посміхнулася я.

 - Кажуть, це місто здатне причарувати до себе. Кожен, хто в ньому трохи поживе - неодмінно бажатиме повертатися і повертатися сюди знову...

***

Хоча здавалося, що Рейдамар уже зовсім близько,  все-таки минуло добрих дві години, перш ніж валка наблизилася до міських воріт. Тут, видно, Мартіна знали добре, тому охоронець лише кивнув йому та пропустив без жодних розпитувань чи оглядів поклажі.  Копита коней весело зацокотіли по рівненькій бруківці.

 - А може, заночуєте в мене на Черешневій? - звернувся Мартін до Ромена. - Я вас зі своєю Мадленою познайомлю. А завтра вже будете вирішувати свої справи.

 - Ні, друже Лисе, на жаль, цього разу в мене зовсім немає часу. Ти ж сам казав, що караван у Землю дощу вирушає завтра на світанні, то мені буде вигідніше приєднатися до нього, аніж їхати самому. Бо на тих чортових дорогах і справді небезпечно. Висади нас, будь ласка, неподалік університету. Мабуть, доведеться відвідати пана ректора у його домівці, хоч і не дуже ввічливо вриватися без запрошення. Але вже вечоріє, то до університету йти немає сенсу. А вас ми обов'язково навідаємо, як тільки я повернуся.

 - Ну дивись, ловлю на слові, - підморгнув Мартін, потім дістав із сакв, які були перекинуті через спину його коня, якісь дві торбинки і вручив їх Ромену. - Оце те, що я тобі винен, а це - те, про що ти мене просив.

 - Що ж, тепер я буду перед тобою в боргу, - серйозно мовив Ромен.

 - Ото ще скажеш! - погляд Ромена звернувся до мене. - Слухай, Даян, як матимеш які негаразди, не соромся, звертайся до мене. Завжди допоможу, чим зможу.

 - Дякую, - сказала я. Мої думки знову були неспокійні, навіть прекрасні краєвиди вже перестали радувати мене. Бо я почула, що Ромен збирається повертатися до Землі дощу, і це дуже стривожило мене. Я гадала, що шлях його лежить кудись в інше місце, а виявилося - він знову має вернутися туди, звідки ми заледве вирвалися, і де, можливо, за його голову уже призначена винагорода. Але посеред дороги з'ясовувати подробиці було не час і не місце.

***

Ми підійшли до ошатного будинку, оточеного живоплотом із самшиту. Він був пофарбований у приємний оку жовтогарячий колір, а дах мав яскраво-червоний. За  металевими візерунчастими воротами виднівся маленький, але гарно впорядкований сад.  У цьому саду поралася худорлява, зграбна жінка середнього віку в синьому плащі та капелюшку. Стоячи на невисокій складаній драбині, вона зрізала з дерев сухі гілки.

 - Вітаю вас. пані Елізо, -  щойно вона забачила нас, вклонився їй Ромен.

Жінка сплеснула руками та від здивування мало з драбини не впала.

 - Кого я бачу! Мій любий Ромене! - вигукнула вона. - Чому ж ви стоїте за воротами, заходьте скоріше!

Пані Еліза жваво спустилася додолу та відчинила перед нами хвіртку.

 - Ви в гості? - спитала, обіймаючи Ромена та цілуючи його в щоку, а потім те саме зробила й зі мною Від неї приємно пахло ваніллю і сандалом.

 - Та можна й так сказати, - посміхнувся Ромен. - Але взагалі-то маю на меті влаштувати до університету ось цю дівчину, - він узяв мене за руку. - Якщо, звісно, пан Грім не буде заперечувати...

 - Ти що, коли б Вальтер тобі заперечував! - пані Еліза швидко пішла до будинку, вказавши жестом, щоб ми рушали слідом. Вона відчинила масивні дерев'яні двері з ручкою у вигляді голови лева та гукнула досередини:

 - Вальтере, до нас гості!

На порозі з'явився високий сивий чоловік зі стриманою посмішкою на устах та ясними голубими очима, він був одягнутий у чорний халат, на ногах мав домашні пантофлі, і виглядав геть не відповідно своєму суворому другому імені. Хоча, як я дізналася вже згодом, невідповідність ця насправді була оманливою.

 - Вітаю вас, пане Грім. - вклонився Ромен і йому.

 - Та годі вже цих церемоній! Безмежно радий тебе бачити, синку, - господар потиснув йому руку і міцно обійняв, тоді уважно подивився на мене. - А хто це з тобою? Може, ти вже встиг одружитися?