10. Ніколи не кажи "назавжди"

Він рвучко відкинув ковдру, яка накривала воза, та вказав на нього рукою, трохи навіть уклонившись при цьому:

 - Прошу!

Я й не поворухнулася -  продовжувала стояти, низько нахиливши голову і відчуваючи, як мої вуха і щоки прямо-таки палають від сорому.

- Чи я неправильно тебе зрозумів? - продовжував Ромен. - Здається, саме цього ти так наполегливо від мене добивалася останніми днями?

 - Навіщо ти так зі мною? - тільки й спромоглася прошепотіти я.

Він підійшов  ближче, легенько взяв мене за підборіддя і підняв моє обличчя, так що наші погляди зустрілися.  Осяяні червоними відблисками багаття, що горіло віддалік,  його очі здалися мені дуже сумними.

 - Вибач, - тільки і сказав він. - Але твій вчорашній допит мене дуже... засмутив.  Я захотів тебе трішки провчити, щоб і ти відчула те ж саме, що й я. Можливо, це було надто жорстоко...

 - Вибач мені, - я заплакала.

 - От тільки рюмсати не треба, - сказав він уже звичним мені, лагідним тоном. - Тепер ми квити, тож будемо спокійно відпочивати. За свою дівочу честь можеш не хвилюватися, ми вже стільки ночей провели у тісному сусідстві, що ще одна нічого не змінить. Залазь на воза, закутуйся в ковдру, а я візьму собі ще одну -  і трохи побазікаємо.

Я слухняно піднялася на наше імпровізоване ложе і вмостилася, підклавши під голову якийсь мішок та накрившись хутром. Ромен ліг поруч зі мною. Мабуть, вперше ми виявилися так близько - лицем до лиця, відділені тільки  ковдрами один від одного. Я відчула дивний спокій, мені хотілося б так лежати усе життя, і дивитися на нього, й нічого не говорити. Бо я вже знала - коли з'являються слова - то зникає щось чарівне, те, чому немає наймення в людській мові. І я хотіла попросити його, щоб він нічого не казав, та не встигла.

 - Дано, - промовив Ромен. - Це в нас буде єдина нагода в найближчий час поговорити наодинці і відверто ...

 - Чому? - перебила я. Недобре передчуття відразу ж навалилося на груди, стиснуло горло.

 - По - перше, у Землі Скель досить суворі звичаї стосовно моралі. Тут вважається гідним осуду, якщо неодружені чоловік і жінка спілкуються без присутності інших людей. Кажуть, так було не завжди - у прадавні часи ця країна, навпаки, вирізнялася неабиякою розкутістю у стосунках. Але зараз традиції саме такі, і їх краще не порушувати...

 - А що по-друге? - спитала я тремтячим від хвилювання голосом.

 - По-друге... - він замовк, неначе збираючись із думками. - Мені доведеться на якийсь час від'їхати звідси. І я вирушаю в дорогу вже післязавтра. От потурбуюся про твоє прилаштування - і поїду. Не питай, куди. Просто повір мені, що так треба.

 - А коли ти повернешся?

 - Ще не знаю напевне. Але повернуся обов'язково.

Я не змогла більше дивитися на нього. Відвернулася і сховала обличчя у м'якеньке хутро.

 - Дано, - він торкнувся мого плеча.

Я зробила вигляд, що не чую.

 - Маленька, я ще ж не все сказав. Я ж пообіцяв, що коли ми будемо у безпеці, дам відповідь на твоє запитання.  Ти  хочеш її почути чи ні?

 - Яке це вже має значення? - пробурмотіла я.

Він їде, покидає мене. Можливо, зітхне з полегшенням, позбувшись тягаря, яким я для нього стала. А я щось придумала собі і сама в це повірила. Було мені в цю мить дуже гірко, а радше, соромно. Я боялася глянути йому в вічі, щоб не прочитати у них співчуття та поблажливості до своєї жалюгідної особи.

 - Велике значення. - спокійно  мовив Ромен, продовжуючи обіймати мене за плечі.  - Чесно кажучи, ще вчора я збирався відповісти зовсім інакше. Я не хотів завдавати тобі прикрості, але й не мав права дарувати сподівання, що могли виявитися марними. Бо, як я вже сказав, я маю тебе залишити -  можливо, на місяці чи, навіть, роки, а за цей час усе може змінитися. І я б не хотів, аби необдумана обіцянка стала для тебе тягарем.

 - Це я стала для тебе тягарем,  - я відштовхнула його руку. - Краще вже так прямо і скажи, а не підбирай красиві слова, щоб не образити мене. Все одно зміст залишається тим самим - я не потрібна тобі!

Він продовжував, наче і не чув мого закиду:

 - Але сьогодні все для мене змінилося. Коли я по-справжньому злякався, що можу втратити тебе -  то зрозумів, що поводжуся по-дурному, заперечуючи те, що вже сталося. Так, Дано, я теж кохаю тебе, і ти мені запала в душу ще з першої нашої зустрічі - тоді, на Ринковій площі, де ти брала участь у виставі мандрівного театру. Я приховував ці почуття, спершу через те, що ми  були з тобою нерівня, а потім... ну, це не так  важливо. Але зараз я хочу тобі сказати - ти дуже потрібна мені.

 - Але та справа, заради якої ти залишаєш мене, важливіша?

 - Наразі, так. Та коли я повернуся, ми обов'язково будемо разом. Я готовий узяти на себе відповідальність за твоє майбутнє.

Я нарешті змусила себе повернутися і подивитися на нього.

 - Що ж, я рада, що ти це сказав, хоч і довелося мені, аби почути такі втішні слова, мало не розпрощатися з життям...

 - Дано... - почав він, але я затулила йому рота долонею.

 - Дай тепер мені договорити, будь ласка. Я, правда, не вмію так шляхетно висловлюватися, як ти. Хоч я й королівського роду, але звикла говорити прямо і ясно, тож і зараз не буду ходити довкола. Ромене, я зрозуміла, що мої слова не змінять твого рішення, і ти все одно поїдеш туди, куди ти там зібрався. Але я хочу, аби до того ти став мій, а я твоя. Щоб так було назавжди.

 - "Назавжди" - це дуже небезпечне слово, не вимовляй його більше, - прошепотів він.

 - Назавжди, - вперто повторила я, відкидаючи ковдру, що лежала поміж нами, та обіймаючи його за шию.