9. Срібний соловейко

Я розплющила очі. Наді мною пливло похмуре небо, затягнуте низькими хмарами. Якийсь великий птах пролетів -  повільно, ніби нехотя, змахуючии крилами та час від часу зависаючи без руху, підхоплений поривами вітру. Щось погойдувало і несло мене, і мені здалося, що я пливу у човні по безмежній річці. Можливо, то саме та ріка, про яку колись розповідала бабуся? Нібито, коли людина помирає, її душу  перевозять через ріку Смерті човном до потойбічного світу...

Я спробувала поворушитися, але вийшло лише ледь-ледь повернути голову вбік. Тіло не слухалося, неначе щось важке притиснуло його до воза. Так, це не була ніяка річка, і човен виявився не човном, а звичайнісіньким возом, що повільно рухався по  гірській дорозі, запряжений парою коней. А не могла поворушитися я тому, що хтось накидав на мене цілу купу хутряних ковдр. Значить, я жива, і це вже вельми втішно. Але хто нас підібрав, і куди ми їдемо?

Раптом небо мені закрило чиєсь обличчя. Це був молодий чоловік, з тонкими рисами обличчя, білявим волоссям, що вільно спадало на плечі, і дуже світлими, майже сталевого відтінку, очима.

 - Дивися, друже Соколе, - сказав він мовою Землі Скель. - Твоя маленька сестричка прокинулася!

Тут же поряд із ним з'явилося ще одне обличчя, і я з полегшенням упізнала в ньому Ромена. Відразу пригадала все, що з нами трапилося -  і  те, як, вибравшись із печери та переконавшись, що наші викрадачі вже від'їхали у невідомому напрямку, ми пішки рушили дорогою, яка здалася мені безкінечною. Ми йшли і йшли, а гори, що виднілися попереду, зовсім не наближалися - здавалося,  їх хтось зачарував -  так, що вони висять у повітрі, а навколо - одні сірі камені, порослі мохом, вряди -годи  траплялися покручені, зігнуті до самої землі сосни. Під однією з них ми знайшли джерело і напилися, але втамувати голод не було чим - тут не було нічого їстівного. Не кору ж із дерева гризти!

Не знаю, скільки годин ми так прямували безлюдною дорогою, де нашими супутниками були лише хмари та хижі птахи. Через деякий час  мої ноги  заболіли, а в голові запаморочилося. Я все частіше просила перепочинку. Поки одного разу просто не змогла піднятися. Пам'ятаю, що Ромен узяв мене на руки і поніс, а потім усе наче потонуло в тумані.

 - Пити, - прошепотіла я.

Чиїсь сильні руки  трохи відкинули ковдри і підняли мою голову, світловолосий незнайомець підніс до моїх губ фляжку з трав'яним чаєм, що мав дивний, незнайомий мені аромат. Я зробила кілька ковтків.

- Хай ще поспить, - встигла почути голос біля свого узголів'я. І слухняно заплющивши очі, знову попливла по хвилях темної ріки, але це вже була приємна, не обтяжлива подорож.

***

Коли я прокинулася вдруге, стояла ніч. Трохи далі від воза, на якому я лежала, горіло багаття. Навколо нього сиділи десяток, а чи й більше, чоловіків та про щось розмовляли. Час від часу звідти долунав сміх. Біля мого воза  стояло ще кілька таких самих, десь, невидимі у пітьмі, тихенько іржали коні.

Я відкинула ковдри і сіла. Почувалася цілком бадьорою, хіба що страшенно хотілося їсти. Але підходити до вогнища я не наважилася. Раптом хтось виступив із темряви та торкнув мене за плече, аж я підскочила з несподіванки. Та то був всього лиш Ромен.

 - Мала, як ти мене налякала. - тільки й сказав він, а потім обняв і міцно притис до грудей.

І чи то від цих обіймів, чи від слова "мала", яким він мене колись називав, незважаючи на невдоволення свого батька, а мого вчителя. - у мене з очей закапали сльози.

 - Яка зворушлива картина, - почули ми, і засоромлено відсахнулися один від одного. До нас підійшов той самий світловолосий чоловік, на вигляд - ровесник Ромена або трохи старший, який  раніше пригощав мене  чаєм.  - А ви  справді родичі? Здається мені, Соколе, не було у тебе ніколи ні сестер, ані братів.

 - У тебе, друже Лисе, як завжди, відмінна пам'ять, - так само жартівливо відповів йому Ромен. - Але ти маєш рацію. Ми не родичі.

 - А взагалі, то не моя справа, ким ви там один одному доводитеся, - той, кого назвали Лисом, підморгнув мені. - Їсти хочеш, красуне?

 - Ще й як! - він з першого погляду викликав у мене симпатію.

 - Тоді прошу до нашої скромної трапези!

Мене привели до вогню, посадовили на набитий чимось м'яким, певно, вовною, мішок та вручили миску з гарячою юшкою. Чоловіки, що сиділи навколо багаття, продовжували балакати про щось своє, були це, в основному, молоді хлопці міцної статури -  схоже, воїни або охоронці. Один із них звернувся до Лиса з якимось питанням,  додавши  при цьому "пане", з чого я зробила висновок, що він тут за головного.

 - Мене звуть Мартін, якщо що, - посміхнувся мені новий знайомий. - Ми з Роменом разом навчалися, три роки жили в одній кімнаті, гуртом на гульки бігали, разом у холодній сиділи...

 - Так і було, - підтвердив Ромен. - І те, що саме ти підібрав нас на цій дорозі, я інакше, аніж дивом, назвати не можу...

 - Що там дивного. - махнув рукою Мартін. - Я цією дорогою часто катаюся. Ти ж знаєш, Соколе, у нас у Рейдамарі магів - як собак нерізаних, конкуренція страшна. Тож доводиться якось викручуватися, щоб прогодувати сім'ю. Я, взагалі-то, походжу з родини ювелірів, тож і сам став майстром цієї справи. От, возили товар у Землю Пісків, там, знаєте, дуже багаті люди живуть. І в них такий звичай, що в кожного по кілька дружин. Чим більше дружин - тим вельможу  вище шанують. А жінки їхні страшенно до дорогоцінностей і прикрас ласі. От і маю зиск з того. В мене там уже постійні покупці є, часом товар прямо скринями забирають, не торгуються. А я звідти теж не з порожніми руками. Хочеш, покажу? -  спитав мене.

 Я кивнула.

Він підійшов до одного з возів, дістав невелику скриню - таку, в яких зазвичай зберігають одяг. Приніс до нас, відкинув кришку. Я аж рота відкрила від здивування. Скриня була доверху наповнена різноманітними прикрасами із золота та срібла, впереміш з дорогоцінним камінням.