7. Як ми перетворилися на птахів

Коли я розплющила очі, за вікном була ніч. Фургон стояв. Я лежала на тапчані, Ромен сидів поруч і щось похапцем записував у своїй книзі. Біля нього на підлозі горіла воскова свічка.

 - Де ти її взяв? - спитала я, вказуючи на свічку. Я добре пам'ятала, що цього разу каганця нам не приносили.

 - Все там же, - безтурботно посміхнувся мій товариш по нещастю. - Прихопив з кімнати Ейлін разом із ножиком.

 - Ми ж мали втікати! - мене наче пружиною підкинуло. - І ти мене не збудив,  сидиш спокійнісінько, знайшов слушний час писати свої мемуари. Завтра вони вирушать назад до Землі дощу!

 - От якби ти не сказала, то я б і не знав цього, - Ромен витер перо та дмухнув на сторінку книги, аби висохло чорнило.  - Будемо втікати, але пізніше. Хай усі поснуть. Бо в них там якась гулянка, чи що. Балакають, пісні співають. Треба дочекатися, поки все затихне. Можеш ще поспати, якщо хочеш.

 - Ні, - я заперечно похитала головою. - Дякую, але я вже виспалась.

Ми сиділи мовчки, дослухаючись до шуму голосів та іржання коней, що долинали знадвору. Зрештою, звуки ставали рідшими, поки не стихли зовсім. Лише  десь вдалині шумів вітер та наче хвилі  ріки билися об камінь. А може, то було море, я не знала.

Ромен підійшов до стіни, над якою працював увесь день, та вийняв ті кілька цвяхів, які йому вдалося вивільнити. Проте навіть після того, як він витягнув зі стіни  пару дощок,  отвір у ній був завузьким, аби ми могли через нього пролізти. Ще якийсь час ми витратили на те, щоб спільними зусиллями, за допомогою ножа, та вже й голими руками, ламаючи нігті, розхитати і вибити ще одну дошку.  Причому все це слід було робити надзвичайно тихо і обачно, адже, скоріше за все, в таборі було виставлено вартових, які легко могли почути сторонні звуки.

Та, на превелике щастя, ніхто нам не завадив пролізти через отвір у стіні і вибратися назовні. Я з полегшенням вдихнула чисте, морозяне повітря. Після цілодобового перебування у міцно зачиненому  приміщенні, від свіжого  вітру, що дмухнув мені в обличчя, аж голова запаморочилась. Довелося трохи постояти, притаївшись за фургоном, поки наші очі звикли до темряви і почали хоч якось розрізняти обриси навколишніх предметів.

Табір розмістився на відкритому кам'янистому майданчику біля підніжжя невисокого пагорба, порослого якимись вічнозеленими кущами. На протилежному від нас кінці майданчика форкали спутані коні. Там горіло вогнище, і було видно дві високі тіні, що згорбилися у видолинку - чи то спали, чи то вели якусь бесіду.

 - А як ми заберемо коней? - підозріливо спитала я.

 - Ми не будемо цього робити. - тихо відповів Ромен. - Ти ж бачиш, вартові й не думають спати, вони так сидітимуть усю ніч, може, тільки змінюватимуть один одного на посту.  Та й коні можуть видати нас - заіржати чи забити копитами. Ні, ми підемо пішки.

Я зітхнула. Мені було трохи шкода розлучатися зі своєю улюбленицею Бірюзою, але ще більше не хотілося позбутися життя, тому я вибрала із двох зол менше.

 - І скільки нам йти звідси до Рейдамару? - поцікавилася я.

 - Ну, десь... днів два, - не дуже впевнено відповів Ромен.

 - Два дні лізти по цих горах? Без їжі і води?

 - А що ти ще можеш запропонувати?

Я знизала плечима. Так, вибирати не доводилося. Тому ми мали скористатися тим, що є, хоча б для того, аби вижити. Обережно скрадаючись поза фургоном, ми рушили в протилежний бік від того, де перебували зараз вартові.  Вибравшися за межі табору, взялися за руки і швидкою ходою попрямували в бік гір, що, здавалося, нависають прямо над нашими головами. Вузька стежка, якою ми йшли, привела нас до прямовисного провалля, втім, якщо добре придивитися, можна було побачити, що вона проходить по самісінькому краю прірви. З другого боку здіймалася кам'яна стіна.  Добре, що тут лежав сніг, завдяки якому темрява не видавалась безпросвітною. Але був у цьому й великий мінус - а саме, на снігу залишався ланцюжок наших слідів, за котрими переслідувачі могли б нас легко наздогнати. Тому я знайшла якусь кволу деревину, відламала від неї гілку та ретельно  перелопачувала сніг  позаду себе. Йти доводилося дуже повільно, тримаючись за скелю. Я намагалася дивитися саме на цю стіну... пізніше вона навіть не раз снилася мені саме в ті миті мого життя, коли я, здавалося б, потрапляла в безвихідь. І все одно я зціплювала зуби і рухалася далі.

Раптом стежку перегородив чималий камінь з нерівною, слизькою поверхнею, через який ще потрібно було перебратися. А як це зробити? Хіба  повзти навкарачки... Ми зупинилися перед ним і трохи віддихалися.

 - Добре тобі, ти хоч у темряві бачиш, - прошепотіла я Роменові.

Він щиро здивувався:

 - З чого ти взяла?

 - Ну, ти ж маг, а маги все можуть...

 - По-перше, далеко не все, а по-друге, я бачу точнісінько те, що й ти.

 - Але ти рухаєшся по цій чортовій стежці так упевнено, наче вибрався собі на передобідню прогулянку головним проспектом Столиці!

 - Просто я намагаюся не думати про ту прірву, що лежить у нас під ногами. Уявляю, наче йду ... скажімо, по стежині серед лісу. Спробуй і ти, так буде легше.

 - Оця каменюка попереду погано сприяє розвитку моєї уяви, - буркнула я.  - Вона вкрита льодом, дідько б її вхопив!

-Давай я тобі допоможу, - він досить легко вибрався на камінь і простягнув мені руку. Я вхопилася за неї і, перебираючи ногами, що здавалися якимись чужими й неслухняними, сяк-так подолала простір, котрий нас розділяв. Але тут трапилося щось страшне. Я відчула, що камінь сунеться з-під наших ніг.

Це все зайняло набагато менше часу, аніж можна було щось сказати, та навіть подумати я нічого не встигла.  Ромен швидко зіскочив з каменя на той бік і потягнув мене за собою. Я посковзнулася і впала, поїхала на животі до краю прірви, але в останню мить він устиг мене зупинити і витягнути на рівне. Брила ж важко гепнула униз, за нею градом посипались дрібніші камінці, пролунав плюскіт води  - і  знову запанувала тиша.