6. Я дізнаюся, без чого чари не можуть діяти

Я прокинулася несподівано, з глибоким сумом у душі. Спробувала пригадати, що саме мені примарилося, і чому я плакала уві сні. Але змогла відновити в пам'яті хіба що один маленький епізод. Неначе я стою на вежі з сірого каменю і дивлюся вниз, на дорогу, яка звивається поміж горами. Та бачу маленьку фігурку вершника, котрий усе віддаляється, доки зовсім не зникає з очей. А сльози все течуть по моєму обличчю і скрапують на камінь. І раптом з неба, немов сніг, починає падати сухе осіннє листя. Воно кружляє, розноситься вітром, замітає і дорогу, й гори, і башту, і мене на ній. Доки не залишається зовсім нічого. І тоді я розплющила очі.

Якийсь дивний сон... Що б він міг означати? Шкода, що зараз немає поруч пана Паоло з його тлумаченнями сновидінь... При згадці про друзів, залишених у Столиці, я зітхнула. Поглянула на Ромена. Вчора ми так і заснули обоє, сидячи, прихилившись до стіни і вперто зберігаючи дистанцію. Він поворухнувся уві сні, щось прошепотів, легка усмішка пробігла по губах, неначе тінь.

Я обережно, щоб не потривожити його сон, посунулася  до самого краю тапчана і поклала його голову собі на коліна. Дивилася на нього, і мені знову стало дуже сумно, точнісінько так, як щойно уві сні. Якби ж я дійсно була чарівницею, і могла зазирнути до нього у сни, дізнатися, про що він думає. Дуже легко я торкнулася його волосся, поклала руку на чоло. Заплющила очі і спробувала сконцентруватися, як мене вчив пан Маріус, відпустивши всі думки. Та марно, бо їх раптом стало так багато, що не знаю навіть, як вони помістилися в моїй  бідолашній голові. Проте це все були мої власні думки. А от про що думав Ромен -  мені так і не вдалося довідатись.

Бо він поворухнувся і розплющив очі. Якийсь час нерозуміюче дивився на мене знизу вгору, потім, видно, збагнув, де знаходиться, і посміхнувся.

 - Доброго ранку! - сказав, підводячись і сідаючи поруч зі мною. - Ще й сонце не зійшло, а ти вже вправляєшся в чарах?

 - Зовсім ні, - швиденько відповіла я. - Я просто думала.

- Я бачу, - посміхнувся він. - Від напруженої мисленнєвої роботи навіть волосся в тебе стало сторчма...

Дідько, я завжди забувала дбати про свій зовнішній вигляд. Спробувала пригладити нехитру зачіску руками, та, здається, зробила тільки гірше.

Ромен з незворушним виглядом дістав з кишені гребінець і простягнув мені.

 - Може, в тебе там і люстерко знайдеться? - єхидно спитала я.

 - Ні, чого нема, того нема...

У цю мить почулося бряжчання ключа в замку, і  до нас увійшли відвідувачі. Це була Ейлін у супроводі тих же двох типів, що і вчора. Вони знову принесли нам їжу і воду. Але перед нами не ставили, тримали у руках. Бо напочатку дочка отамана вирішила провести виховну бесіду.

 - Встати! - скомандувала вона.

Ми повільно підвелися на ноги.

 Вона підійшла ближче і зупинилася впритул до мене. Ми були приблизно одного зросту, так що її очі опинилися зовсім близько до моїх. Те, що я в них прочитала, мені не надто сподобалося.

 - Слухай, не знаю, як там тебе звуть, - вона боляче стусонула мене кулаком у груди. - За те, що ти вчора зробила з моїм братом, тебе треба було негайно повісити... ні, на палю посадити! Але мій татусь, як завжди, має рацію - якщо гроші самі йдуть до рук, то навіщо від них відмовлятися? Отже, ми відвеземо тебе до Столиці і віддамо в руки короля, а він вже хай розбирається сам, як тебе покарати. Хоча я впевнена, що тебе спалять на вогнищі на головній площі міста, на потіху всьому люду. Бо ти мерзенна відьма!

Тоді її погляд звернувся до Ромена:

 - А тобі я пропонувала свободу і гарну роботу, ти ж відмовився, то тепер нарікай хіба сам на себе... Тебе так само спалять на вогнищі, бо ти чаклун. Вчора ти зачарував мене, зробив так, що я заснула, і  збирався поглумитися з мене. Правда, у цей час нагодився Борух і завадив тобі...

Здоровенний бурмило, котрий тримав миски з їжею, поважно покивав головою, підтверджуючи сказане.

 - І ти, певно, дуже шкодуєш з цього приводу? - спитав  Ромен насмішливо.

Ейлін аж пересмикнуло від люті, і вона з розмаху дала йому ляпаса.

 - Обоє згинете у страшних муках! - вигукнула дівчина. - А я прийду і плюну на попелище, яке від вас залишиться!

Після цих слів вона ефектно крутнулася на підборах, аж  її довге руде волосся розвіялося в повітрі, і вийшла з фургону, не озираючись.

 - Ех, шкода, що не бачить її пан Тадей, - зітхнула я. - Який талант марно  пропадає!

Борух гримнув:

 - Припинити розмови! Сідайте й жеріть!. - і гримнув об підлогу мисками.

Далі він та його товариш вийшли, і двері знову зачинилися.

******

Через деякий час фургон рушив. За віконцем повільно попливли вершечки голих дерев на тлі похмурого неба. Я знову взяла літопис і почала гортати його сторінки. А Ромен зайнявся тим, що обстежував стіни і шукав місце, де б дошки кріпилися менш надійно. Врешті-решт, йому таки вдалося розхитати ножем трохи заіржавілий цвях і витягти його, потім ще один... Щоправда, тут же  їх було повернуто на місце, бо надворі стояв білий день, фургон продовжував рухатися, а поруч, судячи з приглушених стінами нашої в'язниці голосів, їхали вершники.

Я дивилася на Ромена і дивувалась, як йому вистачає терпіння вовтузитися з тими цвяхами. Минуло вже багато годин, а він продовжував працювати, не розгинаючи спину. Я, було, запропонувала свою допомогу, та він сказав, що швидше впорається сам. Якщо чесно, я  довго не витримала б такого заняття... Мені вже зараз здавалося, що  більше не маю змоги перебувати у замкненому просторі, найсильніше у світі хотілось негайно вирватися звідси. Я підійшла до вікна і спробувала виглянути назовні, але воно було занадто високо.

 - Давай я тебе підніму, і ти подивишся, чи ще не видно гір, - запропонував Ромен.