5. Моя слава йде поперед мене

Не знаю, як довго  тривала наша поїздка, адже все, що  ми  могли бачити крізь маленьке заґратоване віконечко - це клаптик сірого неба, який незабаром став зовсім чорним. Я встигла задрімати, схиливши голову на плече Ромена, потім прокинулася і якийсь час не могла второпати, де ми знаходимося і чому навколо така темрява. Фургон стояв, іззовні долинали чиїсь голоси, потім почувся гавкіт собак. Отже, скоріше за все,  наші викрадачі зупинилися поблизу якогось житла. Можливо, нам вдасться дати про себе знати його мешканцям та покликати на допомогу?

Здавалося, Ромен прочитав мої думки, бо він сказав:

 - Не треба поки що робити різких рухів. Спочатку вияснимо, де ми знаходимось.

А нагода про це дізнатися випала дуже скоро. Двері фургону рипнули і прочинилися, відразу стало світло. На порозі ми побачили Ейлін, яка тримала в руці запаленого каганця, а за нею стояли двоє чоловіків - один ніс дві миски з їжею, другий - глечик і дерев'яне цебро. Вони, похмуро на нас поглядаючи, вивантажили свою ношу просто на підлогу. Ейлін якийсь час постояла, прискіпливо нас розглядаючи, і я встигла подумати, що з дівчини, мабуть, вийшла б непогана актриса - адже важко було повірити, що ще сьогодні вранці вона обливалася сльозами, розповідаючи нам жалібні історії.  Нині ж перед нами була геть інша людина. Її ясні блакитні очі дивилися зверхньо і байдуже, ніби ми були не людьми, а якимись там комашками. Зрештою вона увійшла досередини фургону і, піднявшись навшпиньки, поставила каганець на підвіконня. Потім обернулася до нас.

 - Оце каша, в глечику вода, цебро - самі знаєте, для чого. Як поїсте, я б хотіла поговорити з тобою, - вона вказала пальцем на Ромена, - віч-на-віч. Хлопці тебе заведуть.

Вона подала знак своїм супутникам, і всі троє вийшли. Двері зачинилися.

Я взяла до рук миску з кашею. Ложок нам не запропонували, тож довелося їсти руками.

 - Цікаво, про що вона хоче з тобою поговорити, - я мимоволі здригнулася від думки, що тепер можу залишитися зовсім одна.

 - Що б там не було, принаймні, роздивлюся, де ми перебуваємо. - відповів Ромен.

Незабаром двоє розбійників повернулися знову, тепер уже без своєї очільниці.

Один забрав порожній посуд, підозріливо свердлячи мене очима, а другий дістав мотузку, зв'язав Роменові руки і показав на двері. Вони були чи то німі, чи не вважали за потрібне розмовляти з нами.  Швидко всі троє вийшли, і я зосталася у фургоні сама. Добре, хоч світло мені залишили.

Щоб трохи відволіктися від неприємних думок, я взяла до рук літопис та розгорнула  його навмання, вихоплюючи очима слова, написані знайомим чітким почерком: "У нашій землі, як стверджують ще давніші джерела, немає талану вже багато століть, а може. й тисячоліть. Бо за кожним піднесенням неминуче приходить руїна, і триває вона набагато довше. І люди з великою радістю розносять на друзки те, що створювали їхні предки. Живемо так, наче в нас не було жодного минулого, і майбутнього також немає. Тільки один день, у який треба встигнути якомога більше ухопити земних благ. Отаке наше прокляття, котре невідомо хто наклав на цей народ...."

Заглибившись у читання, я не відразу помітила, що двері тихо прочинилися, і до фургона хтось увійшов. Здригнулася і підняла голову вже тоді, коли цей "хтось" зупинився зовсім близько від мене, і його тінь впала на сторінки книги. Переді мною був брат Ейлін - той самий молодий хлопчина, який накинув оком на мою Бірюзу, але сестра його випередила. Як там його звали? Здається. Нік...

Він підійшов і невимушено усівся на тапчан поруч зі мною.

 - Книгу читаєш? Ти що, грамоті навчена? - щиро здивувався.

Я кивнула і швидко заховала літопис у торбу.

 - А що ти ще цікаве вмієш?  - продовжував Нік, підсуваючись іще ближче. - Може, мені покажеш?

Я встала і відійшла до протилежної стіни.

 - Можу показати, що я вмію, але тобі геть не сподобається, -  намагаючись зібрати всю свою витримку, щоб мій голос звучав якомога спокійніше, відповіла я. - Так що раджу забиратися звідси, і то якнайшвидше!

Втім, Ніка мої слова лише розвеселили. Він спритно, мов той кіт, скочив на ноги, і знову впритул наблизився до мене.

 - О, то ти гонориста штучка, - посміхнувся він. - Мені такі подобаються... А як тебе хоч звуть?

 - Моє ім'я тебе не обходить, - відповіла я. - Але, якщо тобі доводилося чути про відьму з Лісового хутора - то це я і є. Стережися, бо як розізлиш мене, то тільки скажу одне слово - і все твоє чоловіче "хазяйство" засохне і відпаде. Лише з доброти душевної тебе попереджую.

На вродливому, але не надто розумному обличчі Ніка відбилося вагання, здавалося, він напружено про щось розмірковував.

 - Та ні, - озвався він потому. - Не може бути, щоб  ти була тією відьмою. Кажуть, вона страшенно красива. Така, що на кого тільки гляне - то аж очі засліплює. А ти геть не така. Лякаєш мене, га? Тільки я не з лякливих, не на того напала...

Він підійшов  зовсім близько, і я опинилася, ніби в пастці, затиснута у кут фургона - якби й хотіла втекти, то вже не було куди.

 - А той красунчик, він тобі хто? - не вгавав Нік. - Брат, чи, може. полюбовник?

 - Не твоє діло, - відповіла я, намагаючись його обійти, та хлопець заступив мені дорогу.  Не скажу, що я дуже його боялася, бо битися трохи вміла, та й Нік не виглядав таким уже велетом. Але  все одно  було не по собі.

 - А я чого питаю? Бо він дуже моїй сестрі приглянувся. Навіть умовляла батька не продавати його, а залишити тут, у нашій ватазі. Щоб він виконував усі її забаганки. От зараз, як ти думаєш, чим вони займаються?

Він схопив мене за плечі і притягнув до себе. Незважаючи на невисокий зріст і худорляву статуру, хлопець виявився досить сильним. Я спробувала вирватися з його рук, але в мене нічого не вийшло.