4. Про добрі наміри та лихі наслідки

Ми вирушили в дорогу рано-вранці, як і запланували, і нічого підозрілого на шляху за собою не побачили. Ніхто не стежив за нами, не їхав слідом. Містечко спало після наповненого яскравими ярмарковими враженнями дня, тільки ремісники вже бралися за роботу. Цілком можливо, що ті люди у корчмі були справді випадковими роззявами, яким я чи Ромен нагадали когось із їхніх знайомих, тому вони й вилуплялися на нас. Принаймні, мені дуже хотілося, щоб це було правдою.

Цього ранку похолоднішало, і землю знову оповив густий туман. Не було видно ні неба, ні будь-чого, що знаходилося далі двох-трьох кроків  - усе довкола тонуло в густій молочній імлі. Дерева, немов похмурі примари, бовваніли вздовж дороги, то випливаючи з туману, то знову ховаючись. І не було схоже, щоб погода збиралася змінитися на краще.

Ми їхали повільно і мовчки, кожен розмірковував про щось своє. Тому й не відразу збагнули, що зараз на цьому шляху вже не самі.

Її поява на узбіччі стала досить несподіваною. І справді, звідкіля було взятися посеред лісової дороги дівчині-підлітку в благенькій, обшарпаній одежині, на худому миршавому конику, що, здавалося, ледве тягне ноги і от-от упаде від виснаження. Чи від старості, чи від одного й другого одночасно.

- Добрий день, вельможні панове, - голос дівчини був тихим та сумним,  очі вона тримала  скромно опущеними і, здавалося, от-от збиралася заплакати. - Чи можу я вас про дещо попросити? Я бачу, ви люди добрі та порядні, а мені дуже треба знайти лікаря, бо мама заслабла, а ми живемо на хуторі. далеко від  міста... Чи ви не будете проти, як я до вас приєднаюся?  Страшенно боюся заблукати. Такий туман...

 - А куди ти їдеш? - спитав її Ромен. - Раптом нам з тобою не зовсім по дорозі?

 - Мені треба у тому ж напрямку, що й вам, - відповіла незнайомка, піднявши на нас очі. Вони були великі, небесно-синього кольору і  такі ж сумні, як і її голос.  - До Зарічан, якщо ваша ласка. Тут недалеко, має бути десь три милі. Мене звуть Ейлін, - додала вона за мить, скромно посміхнувшись Ромену.

Ім'я було дивне, не дуже поширене в наших краях. Хіба, може, хтось із її батьків був родом із Землі Скель. І сама вона чомусь викликала у мене неприязнь. Можливо, через захоплені погляди, які вона кидала на Ромена. Ми з ним перезирнулися. Було помітно, що він теж не в захваті від такої компанії, проте  покинути дівчину саму серед пустого шляху, у цьому тумані, було негречно.

 - Добре, - врешті сказав Ромен.

Дівчина зраділо посміхнулася. Правда, коли ми рушили, вона чомусь трималася не мого супутника, а мене. Їхала зовсім поруч, так, що я, хоч-не-хоч, мусила її роздивитися. В неї було довге мідно-руде волосся, вільно розпущене по плечах, біла, аж прозора шкіра, сама вона видавалася надто тендітною, поношена свитка явно з чужого плеча повністю приховувала фігуру. Проте на ногах мала досить нові і якісно пошиті чобітки. У сідлі вона трималася вправно, було видно, що подорожувати для цієї дівчини - звична справа.

 - Ти живеш з матір'ю? А де твій батько? - спитала я.

 - Його забрали на війну, та десь там він і пропав, може, загинув, - зітхнула Ейлін, і по щоці її покотилася сльоза. - Ми з мамою та братиком дуже бідуємо. Якщо раптом вона помре, навіть не знаю, що з нами буде...

Ми їхали досить довго. На мою думку, три милі вже давно залишилися позаду, а ліс усе не закінчувався. Навпаки, здавалося, він ставав тільки густішим. Жодного сліду людського житла, жодного випадкового подорожнього... Навіть ворони, що до того час від часу пролітали над нами, кудись позникали. Ми нібито опинилися у якійсь зачарованій діброві, яка не мала кінця-краю.

Я лишила Ейлін трохи позаду і підігнала Бірюзу, щоб порівнятися з Роменом.

 - Тобі не здається, що ми заблукали? - впівголоса спитала його. - Зовсім не схоже, щоб десь поруч були ті Зарічани, чи як їх там...

 - У будь-якому випадку, тут тільки одна дорога, - відповів Ромен, уважно роздивляюсь узбіччя. - Рано чи пізно ми все ж виберемося до людського поселення. Або туман розвіється, і...

Він не встиг догововорити, як позаду нас почувся крик. Ми повернули голови і побачили, що Ейлін нерухомо лежить на землі, а її конячина смирно стоїть поруч, похнюпивши голову. Я була ближче, тож перша зіскочила з коня та кинулася дівчині на допомогу. За мить те ж саме зробив і Ромен.

Я схилилася над постраждалою, відкинула з її обличчя заплутане волосся, переконалася, що вона дихає. Узявши за плечі, спробувала підвести її голову -  і тут відчула, як маленька, але міцна долоня стиснула моє праве зап'ястя, викрутившии  руку та заломивши за спину, а  потім ми обоє враз опинилися на ногах, причому Ейлін  була за моєю спиною і притискала до моєї шиї ножа.

 - Стояти! - скомандувала вона, звертаючись до Ромена. - Не рухайся, бо інакше твоя подружка попрощається із життям! Дістань свій меч і поклади на землю біля мене! І то хутко!

Ромен якусь мить вагався, тримаючи в руці меча, потім все ж нахилився і кинув його на землю. Дівчина ногою спритно відштовхнула його подалі.

 - Де твої спільники? - спокійно спитав Ромен. - Я хочу говорити з ними.

Втім, довго чекати не довелося. З туману вже одна за одною виринуло кілька постатей у різномасному одязі. Хтось устиг схопити за повіддя та відвести вбік наших коней, інший уже тримав у руках Роменового меча, ще один підібрав торбу і витрушував її вміст на землю. До нас наблизився невисокий бородатий чоловік, закутаний у дорогий плащ, з-під його хутряної шапки вибивалося мідно-руде волосся, такого ж відтінку, як і в Ейлін.

 - Гарна робота, доню, - похвалив він. - Сама двох хлопів подужала, можу тобою пишатися.

Ейлін нарешті прибрала від мого горла ножа, але руку не відпустила, навпаки, викрутила її ще сильніше, так що я мимоволі скрикнула від болю.