2. Як можна довідатися про себе багато цікавого

Поступово безлісі пагорби пообіч дороги почали  змінюватися невеличкими гаями. Спершу групи дерев були поодинокими, розкиданими то тут, то там, перевитими стрічками річок. Навіть тепер, узимку, ці краєвиди виглядали мальовничими, а що вже говорити про весну чи літо! Чим далі вела нас дорога, тим густішими ставали дерева, а  відкриті  місцини - все меншими за розміром. Зрештою, через якийсь час пообіч шляху зімкнулася суцільна стіна лісу.

Я добре знала ці місця. Відчуття було дивним - неначе все таке ж саме, як і в моєму дитинстві, і водночас - чуже. Як то буває уві сні, коли  світ навколо змінює свої обриси незалежно від нашого бажання.

Наші коні були незвичні до лісу, вони тривожилися і невдоволено форкали, неначе просили, щоб господарі швидше вивели їх на відкритий простір.

- Це вже зовсім близько, - сказала я, стишивши голос, майже прошепотіла. Відчуття, що хтось чужий ховається у  кущах обабіч дороги та слухає нас, змусило шкіру покритися мурашками. Хоча, звісно, тут нікого не було. Хіба що якісь лісові духи могли нас побачити і почути.  - Ромене, може поїдемо геть?

 - Ні, вже як дісталися аж сюди, то буде нерозумним звертати з півдороги, - він лагідно поплескав по шиї коня, який знову занепокоєно почав крутити головою.  - Показуй дорогу, не бійся.

- Тоді рушаймо навпрошки, - я перша звернула Бірюзу на ледве помітну  поміж кущами шипшини лісову стежку, Ромен послідував за мною. Старі дуби стояли навколо непорушно, мов зачаровані велетні, їхнє гілля різко виділялося на фоні сірого неба. Під копитами коней шурхотіло сухе листя, пахло вологою  землею, десь шумів потічок.

 - Он там - джерело, - показала я. - Можна буде напоїти коней, і самим напитися, як будемо їхати назад. Тут дуже смачна вода...

Спогади раптом накотилися, немов весняна повінь, що прориває благеньку греблю. Не злічити, скільки разів я бігала босоніж цією стежкою з глечиком води, зупинялася перепочити біля он того великого каменя, порослого мохом... улітку на ньому завжди грілися ящірки. А там, у долинці, росте смачнюща ожина. А під тими деревами навесні стає синьо від рясту, бабуся завжди веліла мені взяти кілька квіточок і потоптати ногами, щоб цілий рік бути здоровою. Зараз, звісно,  для рясту було ще рано, але з-поміж листя пробивалися білі дзвіночки підсніжників. Десь весело тінькала синичка. Життя тривало, ліс оживав, дерева та кущі готувалися за кілька тижнів огорнутися димкою молодого зеленого листя.

Я спинила Бірюзу і  зіскочила на землю, Ромен також спішився. Ми прив'язали коней до  дуплуватої берези, яка невідомо звідки взялася поміж цього дубняку, та пішли далі пішки. Втім, лишилося хіба кілька десятків кроків.

Спершу у вічі кинулися дерева колишнього нашого саду, далі - обвалений тин. Комірчина,  у якій я ховалася після пожежі від своїх переслідувачів, стояла так само, з зірваними з петель дверима, тільки геть заросла бур'яном. А місце, де знаходилася колись хата, уже важко було б і помітити, якби не залишки печі та фундаменту. На диво, я почувалася досить спокійною. Там, біля джерела, де нічого не змінилося з часів мого дитинства, була мить, коли горло здушили сльози. А от зараз, на пожарищі свого колишнього дому,  я немов дивилася на саму себе збоку. Мої очі були сухі. Я підійшла до почорнілої печі та торкнулася її рукою. Погладила стовбур груші-дички. яка колись росла під вікном нашої світлиці.

 - Поїхали звідси, - сказала до Ромена.

Він мовчки кивнув. Ми рушили назад, до місця, де залишили коней. Але на півдорозі я не витримала і озирнулася. Мені здалося, що якась тінь майнула біля напівзруйнованої хижі. Але, можливо, то була просто гра уяви.

*********

 Раптом Ромен, котрий ішов попереду. спинився. Я наблизилася впритул до нього і виглянула з-за кущів. На галявині, де ми лишили коней, стояла якась літня жінка з в'язанкою хмизу за плечима. Вона саме підійшла до берези і озиралася навколо, далі її рука потягнулася до прив'язі. Бірюза заіржала.

 - Гей, тітонько, що ви робите біля наших коней? - суворо спитав Ромен, виходячи  на галяву. - Бо оцей вороний, він до біса чужих не любить, може і ногою копнути. А  нам зайва морока не потрібна...

Бабця відступила на крок назад, нижче насунула на обличчя теплу вовняну хустку.

 - Звиняйте, паночку, - пробубоніла вона. - Я думала, може прибилися звідкись коники, то треба їх прихистити, щоб вовки не з'їли...

 - Ага, і самі себе до дерева прив'язали, - посміхнувся Ромен.

 - От ви, паночку. смієтеся, а тут у лісі такі жахіття творяться, що нічому не можна дивуватися, - прошамкотіла стара. - Ви, мабуть, не з наших країв, бо лице ваше мені незнайоме...

 - Ну, нехай так...

 - Отож, і не знаєте, що ось тут, у видолинку,  відьма жила! Все село наше у страху тримала... Як тільки повний місяць на небі з'явиться - то перекидалася на вовка, загризала худобу, а часом і людей, коли їх нелегка в ліс заносила. А ще вона різні відьомські зілля варила, до неї ходили ті, хто хотів ворогів зі світу звести - всім помагала, отрути готувала. Таке лихо було, не знали, як від неї позбутися! Добре, знайшлися сміливі люди, що відьму забили, хату її спалили, саму на роздоріжжі закопали, ще й осиковий кілок вбили у могилу, щоб вона, далебі, більше не вставала і добрих людей не тривожила!

 - І що, тепер, вам ліпше живеться? - спитав Ромен.

Я стояла, напіввідвернувшись від них, і вдавала. що роздивляюся свої чоботи.

 - Та де там! - бабця вдарила руками об поли, від чого погано зав'язаний хмиз мало не звалився з її спини. - Тож, паночку, стару відьму забили, але в неї була чи то дочка, чи то онука, хто їх, нечистих, розбере. То  була прямо дияволиця, а не дівчина! Як зустрінеш її, не дайте збрехати, у лісі, та як вона глипне своїми очиськами - аж душа в п'яти падає. Так тільки поглядом одним вроки наводила, страшні болячки в людей викликала. А ще ж чоловіків стільки і хлопців молодих з розуму позводила, всі до неї в ліс бігали. Бо воно ж на вигляд тільки мале та миршаве, а насправді мала приворотне зілля, отож, тільки побачить її хлопець - все, пропав! Іде за нею, як прив'язаний, і слова сказати не може. А що вона там з ними витворяла, боюся сказати, щоб Вищі сили не прогнівати... Чула, як один розказував...