1. Те, що було і те, що тільки буде

  Бувають слова - полова, сміття, і вони перетворюються у ніщо, ледве пролунавши. Інші відкидають тіні, потворні і жалюгідні, а іноді прекрасні та могутні, здатні врятувати того, хто гине.  Але тільки деякі з цих слів стають людьми і теж говорять слова. І у кожного в світі є шанс зустріти того, кого він сам колись промовив вголос...

Марина та Сергій Дяченки

1. Те, що було, і те, що тільки буде

Снігопад скінчився так cамо раптово, як і розпочався. Над нами знову повисло сіре, захмарене небо. Вітер, різкий, вологий, віяв прямо в обличчя. Я мимоволі зіщулилася. У благенькій поношеній одежині відчувала себе не дуже затишно. Ромен, помітивши це, скинув важкого кожуха з овечої шкіри та простягнув мені.

 - Тобі не здається, що це виглядатиме трохи дивно: господар мандрує без верхнього одягу, зате слуга в теплі? - іронічно поцікавилася я.

 - Ми вже від'їхали на чималу відстань від Столиці, - зауважив він, - тож можна й розпрощатися з нашим маскарадом. Он уже видніється Підзамче,  буде слушним завітати на місцевий ринок і придбати тобі комфортніше вбрання. Та й я не проти скинути цього кожуха, він хоч і теплий, але страшенно незручний. І борода вже мені набридла.

 - А чого там, я думала, з нею, навпаки, тепліше, - сказала я.

Ми дружно зареготалися. З цим сміхом потроху полишали мене страх і тривога усіх попередніх днів. Не те, щоб я перестала сумувати через смерть свого дідуся-короля, чи хвилюватися за долю друзів, які залишилися у місті, звідки нам довелося втікати. Проте дорога, що розстилалася попереду, завжди викликала у мене якесь приємне передчуття, неначе там, за поворотом, неодмінно чекало щось неймовірно чудове, якась дивовижна країна, де немає горя, жалю, розчарування... І хотілося вірити, що тепер усе неодмінно зміниться на краще.

Ми звернули з  тракту і  проминули міські ворота. Сторожа тут була значно безтурботнішою від столичної - вартові сиділи пообіч воріт на поваленому дереві та грали в карти. По нас ковзнули байдужим поглядом, ніхто навіть не поворухнувся. Ну, їде похмурий дідок з кошлатою бородою, а з ним - підліток, чи то онук, чи служка. Персони геть незначні і уваги не варті. 

 - Зразу на ринок, а потім перекусимо щось, чи навпаки? - спитав мене Ромен. 

 - Краще спочатку надати собі пристойного вигляду, бо нас і в шинок не пустять.

На ринку було не дуже людно -  ні будній день, ні прохолодна погода не сприяли активній торгівлі. Все ж ми знайшли ятку з недорогим одягом та придбали собі вбрання. Я вибрала чоловічий костюм. Адже, якщо мої прикмети вже встигли розіслати по всіх містах королівства, до дівчат будуть особливо ретельно приглядатися. Тож ми вигадали собі нову легенду - нібито є двома братами, синами багатого купця, які їдуть до Рейдамару на навчання.  Ромен спитав у крамаря, чи можна в нього за ширмою й переодягнутися. Поскільки запитання було підкріплене двома дрібними монетами, власник ятки з радістю погодився.  Ми по черзі увійшли до тісного закутка, завішаного шубами та плащами, і швиденько надягли новий одяг та взуття.  Крамар, здавалося, зовсім не здивувався, коли перед ним замість підстаркуватого купця і обшарпаного хлопчини опинилися двоє молодих чоловіків. Мабуть, він ще й не таке бачив за роки, проведені за прилавком міського ринку. А може, його потішило те, що свій старий одяг ми  залишили у роздягальні, і він міг розпорядитися ним на свій розсуд. 

Потім ми знайшли зброярню, і Ромен виторгував собі недорогого, але цілком пристойного меча. Я сподівалася також обзавестися якоюсь зброєю, але мій товариш сказав, що слід ощадливо поставитися до фінансів, тож я вже якось обійдуся без колючо-ріжучих предметів. Скажу чесно, що це зауваження мене трохи зачепило, але я не стала сперечатися. 

 - То що, ходімо перекусимо? - запропонував Ромен, вказуючи на корчму, на вивісці якої красувався химерного вигляду вухатий звір з величезними зубами і червоними очима. Якби таке страшидло трапилося на дорозі десь уночі, то можна було б його прийняти за голодного упиря. Проте вивіска свідчила, що вірити своїм очам не завжди варто.  Корчма "У білого кролика" - було виведено на ній великими, трохи кривими літерами. 

Ми зайшли досередини і всілися за один із вільних столів у глибині залу. О цій порі в корчмі не було надто людно - в основному, тут підобідували селяни, які привезли на продаж городину, м'ясо чи молоко, а тепер збиралися додому. Також у кутку біля дверей  базікало кілька п'яничок, мабуть, із тих завсідників, які проводять у подібних забігайлівках увесь вільний час. 

Дівчина-служниця швидко принесла нам по мисці юшки та одну на двох тарілку зі смаженою куркою. Їжа була смачна, а , до того ж, ми встигли добре зголодніти, тож не стали ловити ґав. І все-таки, коли більшість відвідувачів корчми, як один, кинулися до вікон,  ми зробили те ж саме.  Я побачила, що Ромен швидко роззирнувся навколо, ніби обмірковуючи план для відступу. Бо ми таки були втікачами і  завжди мали бути готові до будь-якої несподіванки. Проте цього разу тривога була хибною. 

Заглянувши через плече якогось невисокого сільського дядька у теплій свиті, я встигла побачити тільки хвіст довгої колони з озброєних вершників, одягнених якось незвично для наших країв. Вони, не зупиняючись, швидко промчали вулицею, тільки копита зацокотіли бруківкою - і  знову стало тихо.

Люди в корчмі загомоніли:

 - Бачили стяг? - спитав  один із відвідувачів, на вигляд - міщанин. - Синій, а по ньому біла смуга...

 - То ти в нас такий освічений, що всю геральдику назубок знаєш, - пробурчав  п'яничка зі столика біля дверей. - Хай там собі їздять, аби нас не чіпали. Хоч сині, хоч бурі, хоч фіолетові - мені це аж десь!

 - Е, не кажи, Марцику,  бо це не до добра. Зараз візьмуть тебе за дупу - і відправлять на війну, - пробурмотів його товариш. - Будеш у шанці вошей годувати через те, що  ті високородні пани щось там між собою не поділили...

 - Еге, - закивав головою худий і високий селянин з довгими вусами, що понуро звисали вниз. - Так і сама провидиця  Гелена багато років тому провіщала - прийде час, коли встане брат на брата, і потечуть ріки кров'ю, і прийде Білий король правити нами...