Розділ 10: "Десь у хащах"

 Ми були в хащах. Я навіть не знаю, звідки вони дізналися про цю темницю та взагалі змогли довести нас сюди. Що за чортівня? Важко навіть уявити, куди треба йти далі. Навкруги була лише дика природа.

- Слухай, якщо зараз щось не зробити — то ця зараза поглине тебе, — говорив Джоус, намагаючись пролізти зі мною під заростями.

- Ти думаєш, що я знаю про це щось? Я вперше в житті дізнався про неї декілька тижнів тому завдяки батьку. Усе, що мене тоді зберегло, так це той клятий амулет, який зараз, напевно, носить один зі спадкоємців Сенджо.

Ми не знали, куди йти, тому обрали більш просторий шлях. Напевно, люди ніколи тут не бували або покинули ці землі дуже давно. Хоча на це потрібні певні причини, хіба ні?

Святі Океани, благаю, допоможіть нам вибратися звідси. Я не знаю, де взагалі найближче містечко. Що вони могли зробити з Валорією? Нас запхали в стару темницю, а самі кудись поділися та забрали її з собою. Що взагалі відбувається?

Як ці потвори змогли жити серед нас стільки років, коли ми їх усією силою намагалися знищити? Люди, які пережили катастрофу, яка знищила більше половини світу, повинні були вмерти, ще коли тут панував хаос і смерть. Але вони жили. Жили далі та народжували дітей. Вони їли все, що тільки можна запхати собі в рота.

Такі, як вони, повинні вмерти. Я до останнього намагався бути з ними ввічливим, але мій терпець уже луснув. Колись, завдяки океанам люди змогли позбавитися таких потвор, як росіяни. Тому й ми зможемо позбавитися від клятих Сенджо, чого б воно не коштувало.

- Слухай, у тебе напевно гарна пам’ять, чи не так?

- Зважаючи на те, що ти хочеш від мене.

- Пам’ятаєш, я показував тобі карту? Ось, згадай, будь ласка, у якій частині цього материку була столиця Пеко.

Джоус мовчав, досі крокуючи за мною в невідомі нетрі. Такі густі ліси могли бути лише поблизу гори. Ми, напевно, десь зі сторони примарного океану, бо біля Езімвульского моря були не такі хащі. Сподіваюся, Джоус ще не такий старий, щоб забути все, що було декілька днів тому.

- Зачекай, - нарешті промовив він. – Ці ліси схожі на ті, що десь у підніжжя. Якщо це дійсно так, - він підійшов до дерева, та почав роздивлятися його, - то ми, напевно, десь у західній частині.

- Ти, я бачу, ще й географ?

- Ой, та облиш ти, цю штукенцію з грибами кожна дитина знає.

Тепер вів не я, а Джоус, бо я взагалі не знаю про які гриби він говорить. Я сподівався, що ми дійдемо до столиці якомога швидше та можна буде назавжди покінчити з Сенджо. А поки нам треба добратися хоча б до Пеко.

***

Минуло вже декілька годин, а ми досі блукали лісами. На щастя, вони ставали дедалі більш просторими без цих клятих хащ. Дивувала відсутність всього живого, що повинно заповнювати ці ліси — ні пташок, ні тварин. Сподіваюся, що вони не вирішили перетворити й ці землі на попелові долини, як зробили це з моїми.

Я боюся подумати, як почуваються зараз мої люди. Вони не витримають цього, і Сенджо знову цього не врахували. Мої люди віддані мені, та коли побачать, що тепер новий володар світових земель — це якийсь незнайомець і його покірна шайка, то не будуть просто стояти — вони підуть битися. І будуть робити до останньої крові, байдуже чия вона буде: їхня чи Сенджо.

Люди втоплять ці землі в морі крові, якого не бачили з часів першого людства. Мої люди не такі дурні, щоб жити з клинком біля горла. Вони будуть битися за свою свободу. І я в них вірю.

Єдине, що мене непокоїть, так це загадкове зникнення Валорії. Я впевнений, що ці кляті ідіоти щось із нею могли зробити, але що саме? Сенджо ненавидять тих, хто їх хоча б раз зрадив, але мені вони навіть кайдани не начепили. Може, тому що я теж уродженець Сенджо? Але вони забрали мій амулет, без якого я можу в будь-який момент перетворитися на звичайний попіл.

- Глянь, Фелонсе, там місто! – Джоус штурхнув мене в плече, повернувши мене в реальність.

Вдалині справді було місто, а саме Пеко. Резиденція вже не була такою яскравою, як до цього, і це навіть не дивувало. Вони хочуть, щоб весь клятий світ був попелом, тому навіть будівлі готові перефарбовувати в сірий.

Залишалося ще трохи — і ми будемо на місці, але що ми там зустрінемо. В нас нема навіть зброї, тому просто так нам туди не потрапити. Хоча, чому б не спробувати?

Я забрав із собою ті мотузки, якими зв’язали Джоуса. Думав, що можуть знадобитися, якщо я почну гнити чи ще щось. Але тепер вони заграли новими барвами. Що ж, повеселімось.