Глава 4 Новий дім

Дівчат поселили в маєтку.

Їм виділили невелику, але затишну кімнату на другому поверсі. У ній стояли два ліжка, шафа, комод і невеликий столик біля вікна. Світла було достатньо, а з вікна відкривався вид на сад.

Аліна поставила валізу біля ліжка й озирнулася.

— Нам пощастило.

Надія підійшла до вікна.

— Тут навіть гарно.

— А ти чогось іншого очікувала?

— Не знаю. Все-таки маєток графа.

— І що? Граф теж людина.

— Це ти йому скажи.

Аліна засміялася.

Вони почали розкладати речі.

Після кількох днів роботи в них нарешті з'явилася можливість трохи перевести подих. Костюм був завершений, замовлення виконано, а Ярослав залишився задоволений їхньою роботою.

Тепер перед дівчатами відкривався новий етап.

Вони працюватимуть у маєтку.

— Дивно, — сказала Надія, складаючи сукню до шафи.

— Що саме?

— Ще тиждень тому ми навіть не думали, що опинимося тут.

— А тепер маємо власну кімнату.

— І майстерню.

— І роботу.

— І графа-замовника.

Аліна подивилася на неї.

— Тебе щось не влаштовує?

— Навпаки. Просто все якось надто швидко змінилося.

У двері постукали.

— Увійдіть, — сказала Аліна.

На порозі з'явилася вдова Грієта.

— Ну що, дівчатка, влаштувалися?

— Так, дякуємо, — відповіла Аліна.

— Якщо чогось бракує — скажіть.

— Нам усе подобається.

Грієта кивнула.

— Тоді добре. Майстерню вам уже показали?

— Ще ні.

— Ходімо. Покажу.

Дівчата пішли за нею.

Майстерня була просторою. Біля стіни стояли манекени, посередині — великий робочий стіл. На полицях уже лежали нитки, голки та інше приладдя.

Аліна провела рукою по столу.

— Тут можна працювати.

— Я ж казала, що місця вистачить, — сказала Надія.

Грієта усміхнулася.

— Якщо чогось не вистачатиме, скажете Ярославу. Він сказав, щоб вам створили всі умови.

— Приємно це чути, — сказала Аліна.

— Він знає ціну хорошій роботі.

Грієта вийшла, залишивши дівчат самих.

Надія озирнулася.

— Мені подобається.

— Мені теж.

Вони взялися до роботи.

Перші години минули непомітно.

Тканини розкладали на столі, перебирали нитки, перевіряли інструменти. Аліна вже подумки складала список того, що потрібно буде докупити.

Надія тим часом підійшла до вікна.

— Звідси видно майже весь сад.

Аліна на мить відволіклася від роботи.

Справді.

За вікном простягалися алеї, дерева й клумби. Удалині виднілася огорожа.

— Красиво, — сказала Аліна.

Надія мовчала.

— Що?

— Нічого.

Аліна подивилася на подругу.

— Надю.

— Просто дивне відчуття.

— Яке?

Надія знизала плечима.

— Наче це місце щось приховує.

— Це тому, що ти любиш загадки.

— А ти їх не любиш?

— Я люблю, коли вони мають розгадку.

Надія усміхнулася.

— Побачимо.

Аліна повернулася до роботи.

Вона не стала більше розпитувати.

Про зникнення Маргарити вони вже чули. Але це була чужа історія, яка сталася півтора року тому.

Принаймні поки що.

Увечері дівчата повернулися до своєї кімнати.

Надія сіла на ліжко й стомлено потягнулася.

— Я думала, що після пошиття костюма ми хоча б день відпочинемо.

— Завтра можемо.

— Справді?

— Якщо Ярослав не принесе нове замовлення.

— Тоді я завтра не виходжу з кімнати.

Аліна засміялася.

— Подивимося.

Надія підійшла до вікна й ще раз глянула на сад.

Сонце вже хилилося до обрію.

На мить їй здалося, що між деревами щось промайнуло.

Вона вдивилася уважніше.

Нічого.

— Щось бачиш? — запитала Аліна.

— Ні.

Надія ще кілька секунд дивилася у вікно, а потім відступила.

— Напевно, здалося.

Вона закрила фіранку.

Дівчата ще трохи поговорили про роботу, а потім лягли спати.

Для них це був лише перший день у новому домі.

Вони ще не знали, що незабаром цей маєток перестане бути просто місцем роботи.

І що таємниця зникнення Маргарити Орлинської виявиться набагато ближчою до них, ніж вони могли уявити.