Глава 3 Перевірка

Робота над костюмом тривала дуже насичено.

Тиждень спочатку здавався Аліні цілком достатнім терміном. Уже на другий день вона почала підозрювати, що переоцінила власний оптимізм.

— Надю, де світлі нитки?

— Біля тебе.

Аліна глянула праворуч.

— Там немає.

— Ліворуч.

Вона повернула голову й побачила потрібну котушку майже біля свого ліктя.

— Я її шукала хвилин п'ять.

— Три, — виправила Надія.

— Від цього не легше.

Надія засміялася й повернулася до роботи.

Кімнату, яку вдова Грієта виділила їм для шиття, за кілька днів було не впізнати. На столі лежали тканини, нитки, голки, крейда й викрійки. Біля стіни висіли вже зшиті частини майбутнього костюма.

Аліна відповідала за крій і посадку. Надія готувала деталі, допомагала з оздобленням і брала на себе частину швів.

Працювати разом їм було легко. За роки знайомства вони навчилися розуміти одна одну майже без пояснень.

— Рукав, — сказала Аліна.

Надія простягнула потрібний.

— Інший.

За мить перед нею лежав другий.

— Оце я розумію — помічниця.

— Запам'ятай ці слова. Я тобі їх ще нагадаю.

На третій день відбулася перша примірка.

Ярослав зайшов до кімнати й зупинився біля дверей.

— Можна?

Аліна відірвалася від роботи.

— Якщо хочете колись отримати свій костюм — треба.

— Переконливо.

Він підійшов ближче.

Костюм був ще далеко не завершений. Частину швів Аліна залишила тимчасовими, оздоблення майже не починали, але вже можна було перевірити посадку.

— Одягайте.

Ярослав виконав прохання.

Аліна обійшла його, поправила тканину на плечі й насупилася.

— Щось не так? — запитав він.

— Не подобається.

Ярослав опустив погляд на костюм.

— Мені начебто нормально.

— А мені ні.

Надія пирснула зі сміху.

— Не сперечайтеся. Коли вона так дивиться на свою роботу, краще просто погодитися.

— Я вже зрозумів.

Аліна заколола тканину на боці.

— Тут треба забрати. І плече трохи виправити.

— Я нічого не помітив.

— Тому ви граф, а не швачка.

На кілька секунд запала тиша.

Аліна завмерла.

Можливо, з роботодавцем не варто було говорити настільки прямо.

Та Ярослав раптом усміхнувся.

— Справедливо.

Аліна продовжила примірку.

— Підніміть руку.

Він підняв.

— Тепер другу.

— Ви точно шиєте костюм, а не перевіряєте мою слухняність?

— Одне іншому не заважає.

Цього разу засміялася вже Надія.

На п'ятий день утома почала даватися взнаки.

Аліна сиділа над оздобленням, коли перед нею раптом з'явилася чашка.

Вона підняла голову.

Вдова Грієта поставила на стіл гарячий чай.

— Пий.

— Дякую.

— І ти, — друга чашка опинилася перед Надією.

— Ми майже закінчили.

— Усі так кажуть перед тим, як заснути носом у роботу.

Грієта підійшла до печі й простягнула до неї руки.

Надія подивилася на вогонь, потім на господиню.

— Тут і так тепло.

— Молоді ви ще. Нічого не розумієте.

Аліна сховала усмішку за чашкою.

За кілька хвилин вони знову працювали.

Уранці сьомого дня Аліна зробила останній стібок.

Кілька секунд вона просто дивилася на готовий костюм.

Темна тканина, стримане оздоблення, чіткі лінії — усе вийшло майже так, як вона уявляла після першої розмови з Ярославом.

— Готово, — сказала Надія.

— Готово.

Вони переглянулися.

Сім днів роботи вмістилися в одне слово.

Невдовзі прийшов Ярослав.

Цього разу Аліна майже не говорила під час примірки. Лише поправила комір і відійшла на кілька кроків.

Надія теж уважно оглянула результат.

— Ну? — запитав Ярослав.

Аліна повільно обійшла його.

— Тепер подобається.

— Нарешті заслужив схвалення.

— Костюм заслужив.

— Ще краще.

Ярослав підійшов до дзеркала.

Кілька секунд мовчки розглядав себе.

Аліна чекала.

Саме зараз вона вперше по-справжньому відчула хвилювання. Увесь цей тиждень був перевіркою. Вона погодилася на неї добровільно, але досі не знала, що буде, якщо граф залишиться задоволений.

Ярослав повернувся.

— Гарна робота.

Надія полегшено видихнула.

— Обох, — додав він.

— Дякуємо, — відповіла Аліна.

Ярослав ще раз поглянув на костюм.

— Перевірку ви пройшли.

Аліна насторожилася.

Ось воно.

— Моя попередня швачка багато років працювала в маєтку, — продовжив він. — Останнім часом вона тяжко хворіла. Кілька місяців тому її не стало.

Усмішка з обличчя Надії зникла.

— Співчуваємо, — тихо сказала Аліна.

Ярослав кивнув.

— Відтоді я шукаю людину на її місце. Тепер хочу запропонувати його вам.

Аліна не одразу відповіла.

— У маєтку?

— Так.

Надія повернулася до подруги.

Ще тиждень тому вони приїхали сюди лише для того, щоб пошити один костюм.

Тепер їм пропонували залишити містечко.

І поїхати туди, звідки півтора року тому безслідно зникла Маргарита Орлинська.