Глава 2 Вдова Грієта

Аліну й Надію привели до великого двоповерхового будинку неподалік від центральної площі. Саме тут граф Орлинський зупинився на час свого перебування в містечку.

Не встигли дівчата постукати, як двері відчинилися.

На порозі стояла вдова Грієта, закутана в теплу шаль.

— Заходьте швидше! Усе тепло випустите.

Аліна з Надією переглянулися.

Надворі було досить тепло.

У будинку — ще тепліше. З кімнати неподалік долинало потріскування вогню.

— Нічого не змінюється, — тихо сказала Надія.

— А ти чекала, що Грієта перестане грітися? — прошепотіла Аліна.

Прізвисько вдови знало все містечко. Жінка постійно мерзла й за першої нагоди намагалася влаштуватися ближче до вогню. З роками її справжнє ім'я стали вживати значно рідше, ніж «Грієта».

— Я все чую, — озвалася господиня.

Дівчата замовкли.

— А якщо доживете до моїх років, самі зрозумієте, навіщо людині тепло, — додала вона.

Надія ледь стримала усмішку.

— Нам сказали, що ми житимемо тут, поки виконуємо замовлення графа, — сказала Аліна.

— Знаю. Кімнату вам уже приготували. Ходімо.

Грієта повела їх нагору.

Кімната виявилася невеликою, але затишною: два ліжка, шафа, стіл біля вікна й невеликий комод.

— Граф живе в іншому крилі, — повідомила вдова. — Тож одне одному заважати не будете. Речі залишайте тут. Коли знадобиться щось для роботи — кажіть.

— Дякуємо, — відповіла Аліна.

Грієта вийшла.

Щойно двері зачинилися, Надія сіла на ліжко.

— Отже, ми справді тут.

— А де ми мали бути?

— У тебе вдома. У нашій майстерні. Спокійно шити сукні й не думати про зниклих графинь.

Аліна поклала сумку на стіл.

— Ти сама попросилася зі мною.

— Саме тому й маю право скаржитися.

— Цікава логіка.

— Зате моя.

Аліна усміхнулася й почала діставати речі.

У двері постукали.

— Пан Орлинський просить вас спуститися, — повідомила служниця. — Він чекає внизу.

Аліна відразу взяла все необхідне для зняття мірок.

— Ходімо.

— Уже?

— Надю, ми сюди працювати приїхали.

— Я знаю.

— Тоді чого дивуєшся?

— Я ще навіть зігрітися не встигла.

Аліна поглянула на неї.

— У Грієти?

Надія розсміялася.

— Добре, переконала.

Вони спустилися на перший поверх.

Ярослав чекав у просторій кімнаті. На великому столі лежало кілька відрізів тканини.

— Проходьте, — сказав він. — Нам треба вирішити, яким буде костюм.

Аліна підійшла до столу й провела пальцями по найближчій тканині.

Щойно справа торкнулася роботи, хвилювання майже зникло.

— Для якого свята він вам потрібен?

Ярослав назвав свято.

— Яким ви його уявляєте? — запитала Аліна.

— Темним. Без зайвого оздоблення. Він має виглядати святково, але я не хочу носити на собі половину скарбниці.

Надія тихенько хмикнула.

Аліна глянула на неї, а тоді знову на графа.

— Отже, сотні коштовних каменів не буде.

— Не буде, — підтвердив Ярослав.

— Уже легше.

Вона уважніше оглянула тканини.

— Ця підійде краще. Але остаточно вирішимо після того, як я зніму мірки.

— Добре.

Надія дістала блокнот.

— Я записуватиму.

Ярослав зняв верхній камзол.

Аліна розгорнула мірну стрічку.

— Станьте рівно, будь ласка. Руки трохи вбік.

Граф виконав її прохання.

Аліна взяла першу мірку й назвала число.

Надія записала.

Потім другу.

Робота йшла звично. Аліна кілька разів перевіряла отримані числа, а Надія уважно занотовувала їх.

Раптом Надія завмерла.

Її погляд зупинився на невеликій срібній застібці на одязі Ярослава.

Навколо неї проступали тонкі лінії.

Вони перепліталися одна з одною, утворюючи складний візерунок.

Надія моргнула.

Лінії залишилися.

— Надю? — покликала Аліна. — Ти записала?

— Що?

— Останню мірку.

— Так. Зараз.

Надія швидко опустила очі до блокнота.

— Щось сталося? — запитав Ярослав.

— Ні.

Вона знову крадькома глянула на застібку.

Дивний візерунок нікуди не зник.

Надія вже не вперше бачила те, чого не помічали інші.

Але цього разу її насторожувало інше.

Вона не розуміла, що саме бачить.