Глава 1 Я поїду

У центрі містечка зібрався чималий натовп.

Аліна Вільшанська спершу не збиралася зупинятися, але, почувши знайоме ім'я, все ж підійшла ближче.

— Граф Орлинський приїхав.

Ярослава Орлинського вона раніше бачила лише здалеку. Молодий граф стояв посеред площі в оточенні кількох своїх людей і спокійно чекав, доки стихнуть розмови.

— Мені потрібен талановитий швець чи швачка, — промовив він. — Хто погодиться поїхати зі мною?

Запала тиша.

Аліна здивовано озирнулася. У містечку вистачало людей, які заробляли шиттям, але ніхто не зробив ані кроку.

Дехто відводив погляд. Інші перешіптувалися.

— Я б не їхала, — долинуло звідкись позаду.

— Тихіше.

— А що? Після того, що сталося з його сестрою...

Аліна мимоволі знову подивилася на графа.

Про зникнення Маргарити Орлинської знали всі. Минуло вже півтора року, а дівчину так і не знайшли. За цей час люди встигли вигадати безліч версій того, що з нею сталося.

Деякі з них стосувалися і самого Ярослава.

Чи була в них хоч крихта правди, Аліна не знала.

— Немає охочих? — запитав граф.

Ніхто не відповів.

Ярослав витримав коротку паузу.

— Отже, будемо тягти жереб.

Натовп одразу захвилювався.

Аліна стиснула губи. Вона добре шила й не бачила сенсу ховатися лише через чужі розмови. До того ж отримати замовлення від графа випадало не щодня.

Вона зробила крок уперед.

— Я поїду.

Навколо стало ще тихіше.

Ярослав перевів погляд на неї.

— Ти швачка?

— Так.

— Як тебе звати?

— Аліна Вільшанська.

Він кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Перевіримо твої уміння.

— Добре.

Не встигла Аліна нічого додати, як із натовпу вибігла темноволоса дівчина.

— Пане! — Надія зупинилася поруч з Аліною. — Я її помічниця. Можна мені поїхати з нею?

Аліна здивовано повернулася до подруги.

— Надю, ти не зобов'язана...

— Твої навички теж перевіримо, — відповів замість неї Ярослав.

Надія кивнула.

— Перевіряйте.

Аліна тихо зітхнула. Вона знала Надію достатньо давно, щоб зрозуміти: сперечатися зараз марно.

Ярослав звернувся до одного зі своїх людей:

— Переселіть їх у дім, де я зупинився.

Потім знову подивився на дівчат.

— Ваше завдання — пошити мені костюм для свят.

Аліна відразу стала серйознішою.

— Скільки у нас є часу?

— Тиждень. Сьогодні прийдете до мене, знімете мірки й обговоримо, яким має бути костюм.

Тиждень.

Аліна подумки прикинула обсяг роботи.

— Встигнемо.

— Ти ще навіть не знаєш, який костюм він хоче, — тихенько нагадала Надія.

— Тоді сподіватимемося, що не надто складний.

Ярослав почув і ледь помітно всміхнувся.

— Усе обговоримо ввечері.

Він відійшов до своїх людей.

Щойно граф опинився достатньо далеко, Аліна повернулася до подруги.

— І навіщо ти напросилася?

Надія здивовано підняла брови.

— А ти думала, я відпущу тебе саму?

— Я їду шити костюм.

— Графу Орлинському.

— І що?

Надія подивилася на неї так, наче відповідь була очевидною.

— Ти чудово знаєш, що про нього говорять.

— Говорити можна що завгодно.

— А якщо хоча б частина правди?

Аліна на мить замовкла.

— Тоді добре, що ти їдеш зі мною.

— О! Нарешті розумна думка.

Аліна засміялася.

— Ходімо збирати речі. У нас попереду цілий тиждень роботи.

Вона ще раз озирнулася на Ярослава.

Люди досі перешіптувалися.

Аліна не знала, що сталося з Маргаритою Орлинською. Не знала й того, чи варто довіряти її братові.

Але збиралася скласти про нього власну думку.