Оповідання

- У нас кожен знає, в Карпатах прихований цілий світ, де панують легенди, міфи та казки!  Тут у гущавині гуляють нявки, в озерах ховаються русалки та болотники, над лісом кружляють повітрулі, а понад усім цим панує Лісовик. Він і блуд насилає, і з хащів виводить. Тож будьте обережні, діти мої! Не ходіть до лісу поночі, бо опісля Трійці всю неділю нечисть лісова гуляє, та хлопців молодих зі світу зводить!
- Та ну тебе, бабусю! – відмахнувся молодий чорнявий юнак, збираючись на вулицю. – Ти казки свої Орисі розповідай, а не мені. В моєму віці нявок боятися уже соромно!
Махнув на прощання та й вибіг у двері. А за ним і дівча, років дванадцяти, подалося. Зітхнула старенька, та тільки перехрестила онуків у дорогу, щоб хоч так від зла вберегти. А по той бік тину уже ціла юрба юнаків та дівчат дожидала. Смішки, жарти, пісні та гомін голосний вабили міську молодь, що на літо прибула до бабусі. 
- Оресте! – гукнув русявий молодець, запримітивши нового друга. – Поїхали з нами! 
- Куди? – здивувався юнак, потроху відстаючи від веселої компанії.
- До лісового озера, - змахує рукою Матей у невідомому гостю напрямку. – Ми завше там гуляємо!
- Але ж воно далеко… - засумнівався Орест. Хоч він насправді й не вірив у всяку лісову нечисть, та бабусині слова все ж закарбувалися у пам’яті.
- Анжей у батька мотор, тобто машину, узяв. Швидко доберемося, не тривожся! 
І справді, ще сонце не сіло за гори, як вони уже занурилися під крони старих смерек. Напів сутінки оповили десяток юнаків та дівчат, приблизно одного віку, приховуючи їхній шлях від сторонніх очей. Та чи від усіх?
Ще лиш увійшовши в густий ліс, Орест відчув, як мороз промчав спиною, підіймаючи волосся на потилиці. Здалося, наче хтось пильно спостерігав за їхньою компанією, проводжаючи до невеликого лісового озера, що ховалося поміж смерек. Пересмикнувши плечима, юнак побрів слідом за знайомими, проте чим далі він йшов, тим відчутнішим ставав чужий погляд, мандруючи його підтягнутим, струнким тілом.
«Оресте… - почувся тихий шепіт у кронах дерев. – Оресте…» Здригнувшись, хлопець пришвидшив крок, намагаючись наздогнати компанію, і лише за мить зрозумів, навколо нікого немає! Пітьма поглинала ліс, сповнюючи його моторошними звуками: шарудінням листя, дзюрчанням води, криком звірини та далеким жіночим сміхом. Озирнувшись, юнак кинувся на голос. Він щиро сподівався, що там, за наступним деревом, його друзі уже розпалили багаття і чекають лише на нього, аби розпочати свої веселощі. Та ні за тим, ні за наступним нікого не було, лиш темний ліс довкола. 
«Оресте… - знайомий шепіт заплутався у нічних звуках. – Ти підеш зі мною?» Поруч майнула струнка жіноча постать у білому вбранні. Вона, наче вітерець, ледь зачепила його скуйовджене волосся, змушуючи хлопця здригнутися всім тілом. 
- Ні! – вигукнув гість, в одну мить згадавши всі байки, що з дитинства розповідала його мудра бабуся. Яким же дурним від був, не повіривши старенькій!
Почувся веселий жіночий сміх. Здалося, світ довкола завертівся, дерева загули, схиляючи свої віти до самої землі, заскрипіли могутні стовбури, не звичні до важкої праці, замиготіли яскраві вогні, змушуючи хлопця міцно стулити очі.
«Оресте… - все той же шепіт, - ти підеш зі мною?» Плеча торкнулися холодні дівочі пальці, змушуючи шкіру покритися дрібними пухирцями, здіймаючи дибки волосся на руках. 
- Ні! – чим дужче вигукнув юнак, перекрикуючи шалений гуркіт власного серця.
І знову круговерть! Сміх, гомін голосів, навіть тиха музика лунають довкола. Гуляє нечисть до перших півнів, заманюючи у свої обійми заблукалих гостей. Зводить з розуму молодих юнаків, відбирає життя у закоханих дівчат. Оглянешся необережно, відповіси на їхній поклик і все, затягне тебе у танок отака повітруля, в житті шляху назад не знайдеш!
«Оресте… - холодний подих торкнувся вуха, - ти підеш зі мною?» Солодкий аромат польових квітів та вранішньої роси заповнив нутро, спонукаючи заглянути у вічі мані, змушуючи потягнутися на ніжний голос, підбурюючи віддатися у крижані обійми лісової нечисті…
- НІ! – з останніх сил вигукнув хлопець, втрачаючи рівновагу і завалюючись у цупкі тенета сновидіння…
- Оресте? – знайомий голос вирвав із теплих обіймів сну. – От дурень! Ми його по всьому лісі шукаємо, а він на окраїні спить! 
Розплющивши очі, юнак помітив своїх недавніх знайомих. Вони стомлено упали поруч з ним на м’яку траву і, полегшено видихнувши, перемовлялися про якісь дурниці. Десь поміж рідких крон яскраво світило сонце, в вітах весело співала пташка… 
«Невже це й справді був сон?» - майнуло в голові. Раптом скуйовджене волосся розтріпав легкий вітерець, задзвенівши у вухах веселим сміхом…