На лінії світів…

Зірка миттєво оминає вікна книголюбки, співачки, офіціантки, загубленої в собі дівчини та студентки. У зірок пречудова швидкість, весь переліт зайняв лише кілька людських хвилин.

Зірка відлітає в небо, потім різко опускається вниз і ховається у лісі, тепер просувається хащами. Ніхто не має її бачити. Більше жодні вікна та їхні жителі.

Оминає всі хащі, допоки не дістається потрібного їй вікна і влітає в нього тричі, тим самим стукаючи в скло.

Їй відчиняють.

—Все виконала? — тихо каже до зірки дівчина із пишним пучком на голові. Білки її очей майже повністю червоні.

Зоря сяє яскравіше, що означає «Так».

—Добре. Ти вільна.

Зірка літає зі сторони в сторону, вимальовуючи шлейфом зі свого сяйва знак безкінечності. А потім злітає у височінь, далеко у космос.

А дівчина тим часом повільною ходою прямує до своєї кімнати, обережно витираючи долонею очі. Сідає на ліжко і починає водити пальцями по клавіатурі ноутбука, що стоїть на спеціальному столику.

Їй було абсолютно все одно, що писати і про що писати. Її метою було — випустити біль. Кричати від емоцій в квартирі не можна, тому в діло йшли техніка та власна фантазія.

Та її душа розуміла — це її остання крапля. Вже більше вона не витримає.

Наостанок вона попросила зірку, аби ті, кого вона знала і любила, нагадала їм — вони можуть. Вони вміють. Вони досягнуть.

А самій їй вже набридло.

Нікого з її членів родини вдома не було. Сама-самісінька ще на кілька хвилин. За декілька десятків митей її тут більше не буде.

Вона встає і прямує до кухні. Згадує, через що, власне, і зважилась на таке:

«А що, як в мене не вийде? Я хочу розглядати всі варіанти»

«Нахапалась вже? Тобі казали, що вчитись треба?!»

Ніхто ж не враховує, що вона пішла в той заклад спеціально, щоби вчитись.

Дівчина бере найбільше та найгостіше лезо, яке наточили буквально вчора.

Знову згадує:

«Ну в кого ти така товстолоба! Як можна було не знати на контрольній елементарного?! ЯК?! Тебе з такими знаннями ні в один університет не візьмуть!»

«Сумніваюсь, що хімія якось допоможе мені у вивченні компʼютерних технологій».

Прямує до ванної.

Згадує:

«Ти нічого в своєму житті не хочеш! Не хочеш ні вчитися, ні думати про майбутнє! Лінива й балувана!»

«Якби я нічого не хотіла, я би не пішла в той навчальний заклад.»

«Не тринди мені! Аби лише триндіти! Ти диви, яка сучасниця: свободу вибору їй давайте, особистий простір! Всі ви до біса ліниві!»

«Я просто хотіла твоєї підтримки...»

«Перестань нити, триндіти і звинувачувати всіх у власних проблемах! Закрий рота і зубри все! Бо так і підеш вулиці прибирати!»

В той день вона просто тихо відповіла, що все однр вирішуватиме свої проблеми сама. За що отримала ляпаса.

Після чого про цей діалог дізналась вся родина. Хоч дівчина й сподівалась, що зайві вуха не чутимуть цього. Як результат, її засудили втричі сильніше.

Всі її слова «Мені не даються добре ті й ті предмети» завжди інтерпретують в «Нічорта ти не вчишся! Ти робиш недостатньо! Ти нічого не досягнеш, якщо не знатимеш всього!». Після чого вона все частіше і частіше відчуває себе неповноцінною. Не потрібною. Тупою і тупоголовою. Хоча і вона прекрасно розуміє, що в сучасному світі тобі не знадобиться більший відсоток того, що розповідають у школах. І якщо ти станеш інженером, на співбесіді тебе ніхто не питатиме про партеногенез чи про територіальну поведінку тварин.

Чому в своїй родині тільки вона розуміє, що увагу мають займати ті предмети, які їй дійсно є важливими? Які дійсно поможуть і в майбутньому? Які взагалі є сенс вивчати, щоб поступити у вищий навчальний заклад?

Вона знала, що має значення і має сенс.

Родина — ні.

Для них вона має бути всезнайком.

Один програш в одному предметі дорівнює приниженню на декілька тижнів вперед.

Дорівнює стану безхребетної та бездарної істоти.

Дорівнює навʼязуванню неповноцінності.

Недостатньості.

І їй це вже обридло.

Вона зараз із цим покінчить.

Сідає на краєчок ванної, стискає в руці лезо. Тим часом вільну руку перевертає запʼястям догори. Позирає в невеличке віконечко нагорі. За ним літає сніг, майже чорне небо символізує її очорнілу душу.

Зараз також буде темно. Цього разу вона не передумає. Хоча і споглядає на рулон марлі, який взяла із собою.

Щелепи тремтять, зуби стукаються одне об одного. В очах туман, нічого не видно.