Загублена

—Не смій! — вигукує вона різко, хоча і з усмішкою на обличчі.

Її пес тицяється мордочкою у вікно, намагаючись вихопити з рук хазяйки останній шматочок оладки.

—Не дам! — знову всміхається вона, швидко кладе оладку до рота і зачиняє вікно. Якби не піднявся вітер, вона би ще півгодини насолоджувалась свіжим повітрям.

Але як-не-як, надворі зима. І починають падати перші сніжинки. Тихенько сподівається, що цього року сніг лежатиме довго, а не розтане в найперші ж секунди.

Дівчина збирає свої напів русяві та напів чорні коси в малий хвостик і гепається на ліжко, беручи до рук книжку. Її чекали уроки, та відпочинок після важкого навчального дня теж був конче необхідний. Тому вона гортає сторінки, занурюючись у зовсім інший світ. В кімнаті спокійно, нікого немає, батьки не будуть морочити голову своїми упередженнями з минулого століття.

Книжки були для неї способом втекти від реальності і на секунду перестати питати саму себе вже не перший день — чого вона хоче.

Що є її призначення?

Чи є якісь мрії?

Якась мета?

На ці питання була відповідь.

Але водночас її і не було.

Бажань багато, мрій багато. І ніколи немає цілковитої впевненості, що вийде обрати щось одне. Щось найважливіше.

Бо найважливішим було... все.

Поєднувати все? Обирати одне-два? Не вийде.

Життя складне, коли стосується майбутнього. Життя просте, коли живеш в теперішньому.

Так було із нею. Вона залишила за спиною болюче та заплутане минуле, живе в простому теперішньому та намагається знищити мозок через складне майбутнє.

Відчуває під собою щось мʼяке. Воно ворушиться. Опускає голову і бачить темно-сірий клубок шерсті, що муркає. Всміхається і притискає кота ближче до себе. Перегортає сторінку і натикається на найболючіший момент у сюжеті.

Очі сповнюються слізьми, але солона вода не стікає донизу. Стоїть собі в очах впродовж усієї сторінки. Наступної. А потім дівчина всміхається і нарешті заспокоюється. Кіт тим часом засинає в її обіймах, вона відчуває ніжні вібрації, що відходять від нього. Чухає йому за вушком.

—Мааааууууууу,— каже він із задоволенням і знову замовкає.

Тим часом вона вмикає на ноутбуці свій улюблений гурт, а потім клацає на іконку текстового документа. Обирає потрібний файл, і ось перед нею видно нариси до історії.

Її власної історії.

До її книги.

Це була можливість вилити всі свої почуття в одну велику історію зовсім інших людей. Показати, що стається в житті. Показати те, що відчувають абсолютно усі. Звісно, деякі люди будуть потім узагальнювати, казати «Таке буває лише у книжках».

Але ж у книзі мова не про чарівних істот, не магію і навіть не інтриги.

Дівчина хотіла донести почуття, емоції. Те, про що так боїться сказати в обличчя. Бо суспільство не сприймає щирості, вираженою напряму. Вся надія на творчість.

За допомогою цієї книги вона хотіла кричати: «Ми всі різні! Ми відчуваємо різні емоції! Відчувати — це нормально! Говорити про емоції — це нормально!»

І коли вона напише декілька історій, а потім видасть їх, то люди, які прочитають їх, розділяться на два табори: хтось відчує те, що й авторка, і проникнеться посилом, а хтось скаже, що книга — збірка шмарклів і нікому не потрібної філософії.

Як там співається?

Гравці гратимуть, ненависники ненавидітимуть...

І так в житті кожного. Не тільки її.

Легше залізти в свою особисту бульбашку і не вилізати з неї.

—КУКУ!!!

Вона здригається і бачить в дверях свою мешу сестру. Та тримає в руках великий кекс із двома свічками-цифрами. Вони утворюють разом число «19».

—Сюрприз!

Дівчина визирає у вікно. Вже темрява, сніжинки все літають, земля радо їх приймає. Всі дороги, що видно при світлі вуличних ліхтарів, вкриті товстою білою ковдрою.

Це так... красиво. І це все, що її цікавить.

Як вона йтиме на навчання наступного дня — для неї це неважливо.

Через таку красу просунеться. 

Повертає голову до сестри і всміхається.

—Я ж просила без свічок. — В цих словах немає образи.

—Але ж гарно!

Сестра приносить їй кекс, дівчина задуває мерехтливе полумʼя. Знову озирається у вікно.

В цю мить срібно-біла смуга пролітає темно-синім небом.

Зірка.

Вона розуміє, що це знак: час щось загадати.

І загадує. Чує стукіт у двері.

Її серце стрибає, вона летить відчиняти.

А потім застрибує йому на шию, зімкнувши руки в обіймах. Хлопець відповідає взаємністю, а потім припадає до її губ, лишаючи легкий поцілунок.

Ніжно вітає з днем народження і простягає малу коробочку.