Із вітрини кавʼярні

Кафе забите людьми, яким конче необхідна ранкова кава або глюкоза у вигляді тістечка. Рудоволоса красуня стоїть за барною стійкою і готує замовлення. На обличчі сяє усмішка, а в душі гримить буря.

Вона віддає картонний стаканчик із кавою молодому чоловікові, загорнутому у пальто, з-під рукава якого визирає дорогий наручний годинник. Ззовні ніхто б не сказав точно, ким він працює і як заробляє.

Та дівчину за стійкою це не цікавило. Не цікавила його діяльність, не цікавили його статки.

Не цікавив він.

Вона закрила своє серце і повісила на нього величезний замок. З того моменту минуло не так і багато часу, а вона памʼятала, наче це сталось сьогодні.

Біль.

Від серця відколюється шматок, наступний.

Кохання зникає, розтає в повітрі. Наче його ніколи й не було.

І більше нічого немає.

Порожнеча.

Та тепер вона приходила набагато рідше. Лише в моменти самотності. Якби ж можна було її уникнути назовсім!

День минає швидко, особливо зараз. Передріздвяна метушня забирає людей в свої тенета і не відпускає ще досить довго. Усім зараз потрібні або тістечка на новорічний корпоратив, або тортики бенто. Часу  для підготовки до свята бракувало всім. А їй — ні.

В неї бракувало часу хіба що тільки на саму себе.

Домівку вона вже прикрасила, хоч і дуже скромно: кілька гірлянд на батарейках і невеликого розміру ялинка на робочому столі. На цьому все.

Робота була для неї способом заробітку, але точно не втіхою. Через роботу їй бракувало часу на все: на книжки, фільми, серіали, на інші хоббі, на родину, на спілкування. Вона бажала бачити їх частіше, дзвонити близьким людям. І близькі люди сумували за нею так само.

Та вона боялась.

Боялась, що від близьких може щось прилетіти.

Боялась, що хтось не зможе прийняти її почуття.

Боялась, що від серця відколеться ще не один і не малий шматок.

Одного разу це вже сталось. Яка вірогідність, що цього більше ніколи не повториться? Ніякої. І вона це знала.

Тому не впускала почуттів, воліла бути сама. Та при цьому хотіла бути коханою.

Деякими днями сльози обпікали їй очі від самої лише думки про те, що поряд нікого немає.

Немає поряд тієї людини, яка просто сяде, обійме і попросить розповісти все, що на душі накипіло.

Відео-дзвінок, повідомлення в месенджері — це прекрасно. Це додає впевненості і немов промовляє «Ти не один». А потім озираєшся навколо, бачиш інших людей зі своїми друзями або другими половинками і розумієш — неправда. Ти один.

І вона це прекрасно знала. Онлайн-спілкування ніколи не замінить реальне: із рукостиканнями, розмовами, обіймами.

Із цими думками вона витирала стіл коло самого вікна. Кафе наближалось до зачинення, надворі літали величезні лапті снігу, вулицю освітлювали нічні ліхтарі.

Їй до того не сильно було діло.

Рука ретельно водить ганчіркою по поверхні, руде волосся лізе на обличчя. І все ж таки за мить воно перемагає: кілька волосин благополучно потрапляють їй до рота, що дуже сильно вибішує.

—Тьфу!

Вона намагається прибрати волосся, аби нікуди не вирвалося знову, і кидає ганчірку на стіл, аж раптом...

Закинувши пасмо волосся за вухо, позирає у вікно. Бачить, як статний силует стоїть в темряві і споглядає на небо. Слідкує за його поглядом.

Снігопад. Нічого особливого. Аж тут...

Зірка падає.

Її губи з подивом розтуляються.

«Любов. Просто любов», — каже вона сама до себе у своїй голові.

Вона вірила в знаки. А в знаки Всесвіту — найсильніше.

У грудях щось ворушиться, і це не серце віддає свій ритм.

Надія? Сподівання? Віра?

Вона й сама не знає, що це таке. Та знає, що обовʼязково щось станеться.

Закінчивши свій робочий день, дівчина виходить з кафе і прямує своєю дорогою, аби якнайшвидше дійти додому, де на неї чекають гарячий душ і мʼяке ліжечко. Сніг падає на голову, на вії, на плечі. Зорі більше не літають. Нічні ліхтарі раптом згасають, загортуючи вулицю в глуху пітьму. Та дівчину це не лякає, вона все ще йде.

Думок не полишають теорії, як скоро збудеться її бажання, аж раптом...

—Даруйте, леді...

Ззаду тупцяють чиїсь ноги. Вона обертається і бачить його.

Того самого молодика, що дивився в нічне небо, в руці — повний пакет. Певно, закупився в супермаркеті за рогом. Це її потішило: отже, він не стежив за нею.

Такий привабливий. Його насичена темна копиця волосся відразу впадає в очі. Та його обличчя не менш прекрасне. Він усміхається.

—Ви загубили рукавичку.

Дівчина опускає голову і з подивом та вдячністю приймає білу рукавичку. Коротко дякує.

І замислюється.