Глава 82: Зухвала природа

Насправді, якщо ви достатньо уважні, то могли помітити, що доктор Кардіометріні якось надто швидко прибув у Канігсбург. З моменту отримання ним повідомлення до вбивства Лунко Бомби пройшло менше однієї доби. І у цього... є причини.

Він стояв на прибережній станції та, тримаючись за перила, вдивлявся у холодні темні хвилі Атлантичного океану. Непідвладний суворий вітер шкрябав його викривлене тіло. Для нього це було терпимо. Ганс звик до перманентного фізичного дискомфорту.

На станцію його доставили зі штабу вертольотом. Корабель був давно готовий до відплиття.

- Ні, - хмуро сказав він, - так діло не піде.

- Чому? В чому справа? - запитав помічник.

Доктор відвернувся від океану.

- Надто довго. Я не можу собі дозволити витрачати стільки часу. Приготуйте мені літак. Місткий, але щоб був достатньо швидким.

- Тоді... доведеться вибудувати маршрут з урахуванням дозаправки.

- Робіть його прямо зараз, - наполягав доктор. - Я хочу дістатись до Канігсбургу до завтрашнього дня.

Помічник дещо розгубився, але погодився.

- Постараємось вкластись в годину.

- І не забудьте прочистити випускні клапани. Шістдесят чотири відсотки моїх судин пошкоджені або тромбовані. Турбулентність для мене дуже шкідлива. Не хочу злягти в літаку з інсультом.

В трьох метрах від доктора стояла Еллі. Її щільно нарядили в товсті пуховики та замотали обличчя. Поступово починався вечір, цього дня він тягнув за собою сильний вітер.

Еллі здогадувалась, чому Ганс вирішив її взяти. Все через Містера Секса. Вона відчувала, що їхня зустріч неминуча. Це було прикро, але дівчинка вже звикла до свого положення. Еллі - сирота, до восьми років росла в притулку, потім її забрали мисливці в фортецю, де вона прожила наступні чотири роки. Що, відверто кажучи, майже не відрізнялось від притулку, по сприйняттю.

Від Містера Секса вона навчилась самоконтролю і навіть... подавленню власних імпульсів. Що, як для підлітка, доволі важко переносилось.

- Тобто, ми будемо летіти? - спитала дівчинка.

- Доведеться, - кивнув Ганс. - До того ж, в мене слабкий вестибулярний апарат, морська хвороба розчавить мене. Не хочу заблювати всю палубу.

- А я б на це подивилась.

- Не глузуй. Тобі це не пасує.

Разом із Еллі, доктор взяв із собою в подорож ще одну людину на підстраховку - досвідченого, але нелюдимого мисливця Містера Математика. Він вже тридцяти років служив ордену. В нього не було ані друзів, ані просто близьких товаришів. Колеги його сторонились. Саме тому доктор і взяв його у подорож. Послужливий та досвідчений - все, що було треба.

До Ганса і Еллі він підійшов з трьома гігантськими валізами, набитими фіктивними документами, зброєю та шовковою білизною. Він не сприймав синтетику, дуже любив натуральні матеріали. Чорний туристичний рюкзак ледь не валив його на спину. Всередині були три комплекти дідового фаянсу, який Містер Математик завжди з собою брав на удачу. І їв з нього, щоб ніхто раптово не отруїв його посуд.

- О, ми вже зібрались? Круто, - заговорив він. - Ходімо скоріше на корабель, мій шовк дуже боїться настільки низьких температур. Не хочу, щоб мої труси розлізлись.

- Ми летимо літаком, друже, - пояснив Ганс.

- А... правда? Чому? Я взяв каталог "Сто анекдотів боцмана".

- Пробач, але він сьогодні не знадобиться. Часу обмаль.

Мисливець засмутився.

- Ну добре... пішли...

Злітну смугу тут побудували всього п'ять років тому, розмішавши всередині твердого льоду виготовлений Гансом хімічно стійкий цемент та гравій. Вітер замітав її снігом кожні три години. Більша частина часу на підготовку пішла саме на розчистку смуги.

Близько 15:00 літак піднявся в повітря. Доктор присів біля вікна з келихом французького вина столітньої витримки.

- Ех... був би я молодий, гахнув би грам двісті горілки, - сказав він. - Але моя вирощена в барокамері печінка виявилась слабкою. Доводиться постійно колоти стабілізуючий реагент.

Еллі сиділа навпроти нього. Скинула шапку.

- Якщо ти так страждаєш, то навіщо взагалі жити далі? Ти ж навіть з фортеці майже ніколи не виходиш.

Він надпив вино. Скривився. Не дуже розумів всі ці вишукані смаки.

- Це питання сформульоване некоректно, - сказав доктор. - Якщо ти страждаєш, то ти змушений жити, щоб побороти ці страждання. Я ще не до кінця занурився у власну природу. Колись я точно себе омолоджу.

Еллі награно кивнула, наче їй цікаво було слухати ці безглузді балачки. Доктор десятиліттями лише погіршував свій стан експериментами. Більшість вампірів його віку виглядали молодими і здоровими, але його постійне втручання у власне тіло і зробило його монстром. Він був як гравець в казино, який так глибоко потонув у борговій ямі, що не бачив іншого виходу, окрім як гнатись далі за джекпотом.

- Навіщо ми летимо у Канігсбург? - вирішила спитати Еллі.

Ганс опустив голову.

- Бо там... може бути той, кого вже давно не має існувати. Або якийсь підлий жартівник, котрий знає занадто багато. В будь-якому випадку, те, що мені повідомили не повинно залишатись без уваги. Це дуже важливо. В першу чергу, для мене.

- А якщо без цієї тупої загадковості? По факту скажи.

- Колись давно я був знайомий із Дракулою. Справжнім. Він тоді помер, частково через мене. Але я допоміг йому отримати щось на кшталт вічного життя. Він зміг спостерігати за світом із потойбіччя.

- Якась фігня, по-моєму.

Доктор підпер щоку кулаком.

- Мені неважлива твоя думка. Ти просто балакучий шантаж.

Насправді, дуже зворушливо, що Ганс все ще мене пам'ятав. Але, якщо оцінити все моє перебування тут ретроспективно, то я не дуже задоволений своїм теперішнім існуванням. Краще б я зник назавжди. Опис цієї історії зробив мене своїм заручником.

- А що станеться, коли... ваша робота буде зроблена? Що потім? Ви позбавитесь від мене?

- Можливо, - чесно відповів доктор.