Глава 78: Штормове попередження для суші

Герберту здавалось, наче його мозок пузирився. Все кипіло та рвалось десь всередині черепу. Перед очима бушував лише вінегрет кольорових спалахів. Нічого конкретного не бачив та не чув. Навколо існував лише біль у всіх його наймерзенніших проявах.

Невідомо скільки це продовжувалось, пара хвилин чи цілий день. Час став неосяжним вироком, який ніяк не можна охопити спотвореним сприйняттям. Але раптом Герберту здалось, наче хтось його поставив на ноги. Потім кудись посадив. Чиїсь голоси пробивались крізь ревучий дзвін. Слова розібрати неможливо.

Герберт не міг оцінити де, коли та навіть в якій позі він зараз знаходився. Було схоже, що він сидів. На стільці чи на кріслі - не ясно. Хтось притримував його тіло. І голос цього "когось" був значно гучнішим, ніж у інших.

- Мені потрібно було його одразу зупинити, - пробилось крізь біль. Голос гуркотів наче скрегіт арматури по бетону.

- А зараз що робити? - сказав хтось подалі, значно тихіше. Герберт ледве розібрав ці слова.

За ревінням шуму прослизнув звук ходьби - невідомий наблизився. Далі діалог був повністю розмитий. Здавалось наче мільйони бджіл гуділи навколо голови.

- Нічого кращого придумати не можу, - врешті почулось.

Гострий предмет розрізав руку Герберту, але болю він не відчув. Агонізуючий мозок заглушив всі інші подразники. По передпліччю полилась кров. Холод пробігся через всю руку до шиї, а потім і до потилиці. Стало різко легше. Шум почав затухати.

Герберт застиг в кататонії на дивані з широко розплющеними очима. Його зір став вичищатись від хаотичного шуму. Він побачив домашню залу та купу людей навколо себе. Стурбований Істран стояв позаду Лари, виглядаючи у неї з-за плеча. Лео Сіті сидів поруч зі старим, тримаючи в руках срібний ніж з плямами крові. А далі всіх, в самому кінці кімнати, забився Бобло, колупаючись у звуковому обладанні - йому було байдуже на все, що тут відбувалось.

- Ти нас бачиш? - спитала сестра.

- Тепер... так, - тихо відповів Герберт. - Схоже на це.

Лео Сіті склав ніж та запхав у свою робочу шкіряну сумку.

- Я пустив йому кров, щоб знизити артеріальний тиск, - пояснив він. - Пухлина надто розрослась та тисне на мозок. Йому не вистачає місця.

Герберт не міг ще рухатись. Його руки заніміли.

- Так що, це мені... тепер весь час потрібно буде ходити знекровленим?

- Ні, придурку. Тобі потрібно буде приймати гемомінуцин - синтетичну таблетку, яка буде тримати твій тиск у зниженому стані. В мене із собою зараз немає, але якщо ви заплатите, то вже через два дні я принесу коробку.

Лара підійшла до лікаря.

- Принось. Я заплачу будь-які гроші.

- Твій брат багато шуму робить в місті, - зауважив Лео Сіті.

- А ось це вже не твої проблеми, - сказав Герберт.

Потім Лара обернулась до брата. Її стурбованість хутко змінилась легким гнівом.

- Але це мої проблеми, - сказала йому вона. - Ти мій брат і я не хочу, щоб ти остаточно все зруйнував. Навіщо тобі той мисливець, примотаний до стільця?

Герберт відмахнувся.

- У мене все продумано. Скоро я зможу знайти ліки.

- Кардіометріні?

- Так. Той обрубаний хрін на кухні приведе його сюди, - болісна посмішка пробилась на обличчя старого. Потім він пробігся очима по Ларі та Лео Сіті - До речі, а як ви двоє сюди потрапили?

Істран підняв руку.

- Я знайшов її номер у твоєму телефоні. Не знав, кого набирати. Не Єву ж.

- Це правильно. Напрочуд, розумне рішення.

Відійшовши до проходу на кухню, Лара поглянула на зв'язаного Містера Грома. Суцільна ненависть сочилась з його грубого лиця. Лише відсутність кінцівок та нерухомість стримувала його від активного насильства.

- Я вам кишки всім повипускаю, - сказав мисливець.

Ці слова проігнорували.

- Ти ж знаєш, Герберте, - зітхнула Лара, - мені все це не подобається.

Брат кивнув.

- Мені також. Але скоро все закінчиться. Мені потрібно просто підготуватись.

Але, як не прикро це казати, але Герберт у нас тут не єдиний страждалець. На іншому кінці міста також вирував запах хвороби та болю. Наскіс не міг покинути таємну квартиру Містер Секса, хоча йому дуже хотілось покарати агента Лунко. Він став заручником не тільки власного безсилля, а й вічного переслідування. Його робота була зруйнована.

Після попереднього візиту, Олена почала їздити до них регулярно. Привозила все більше їжі, ліків та чистого одягу. Навіть приноровилася до самовару, що стало шоком для неї самої.

- Слухайте, хлопці, - сказала вона, - це не може продовжуватись вічність. Потрібно якось виправдати тебе, Наскісе.

- Я не можу цього зробити, - опустив голову він. - Принаймні, зараз. На моїй побитій спині намертво причепилась мішень. Кожен дрібний коп у цьому місті готовий вибити мені зуби.

- Я можу це зробити, можу виправити помилку, - накинув на плечі плащ Містер Секс. - Я розкрию, що Лунко Бомба - це вампір. А потім зарубаю його. Досить вже відтягувати час.

Олена схрестила руки.

- І куди ти зібрався?

- На полювання. Це моя робота.

- І залишиш Наскіса самого?

Містер Секс засміявся.

- Ні, що ти? У нього є ти.

Жінка розгубилась.

- Що? Ні, у мене... у мене робота. Я не можу тут тусуватись вічність.

Мисливець застебнув сорочку та щільно затягнув торс ременями для підтримки прихованої зброї. Поправив клинки в рукавах, став перераховувати набої для обрізу.

- А ніхто про вічність і не каже. Я повернусь через кілька годин. Крайній строк - завтра вранці.

- Ого, який розкид часу, - обурилась вона.

Наскіс притулився потилицею до стіни та сказав:

- Будь-ласка, Олено. На кону моє життя. Більше ніхто не може мене прикрити.

І вона це добре розуміла. Їй просто не хотілось признавати цю просту, але важку правду. Наскіса було небпезчено залишати самого. Олена опустила руки та прийняла своє становище. Спокійно підійшла до сумки, опустилась на одне коліно і стала борсатись всередині.