Глава 70: Герберт пішов прощатись

Коли Наскіс говорив про "прихованих паскуд", він, очевидно, не мав на увазі нікого із присутніх в домі Єви. Йшлось про підозрілих людей із зовнішнього оточення. І, з одного боку, це розумний крок, в тих обставинах, але з іншого, він реально це говорив в тому числі двом вампірам, що були в тій компанії.

Герберт і Аліна добре соціалізувались. В принципі, їм достатньо просто приховувати свою силу і це вже буде прекрасне маскування. Він - пришелепкуватий старий, який візуально виглядав майже безпомічно. Вона - дівчина-підліток, невисока струнка, але з добрими очима. Поп-культура рідко коли транслювала такі типажі вампірів.

Коли всі дрібні питання були обговорені, Герберт вийшов у сад Єви. Йому телефонувала сестра. Він обережно озирнувся та взяв слухавку, зайшовши під дерева.

- Я слухаю.

- Ти не передумав? - спитала Лара. - Кольте... кхм, тобто, Герберте, ми можемо спробувати знайти інший вихід. Я змушу Лео Сіті підняти свої зв'язки. Нам не обов'язково йти на такий ризик.

- Тобі взагалі не треба нічого робити. Я сам впораюсь.

- Ти бачив, що відбувається в місті, та і у всьому світі, загалом? Зараз дуже небезпечно для нас.

Він поглянув на купки землі, де були прикопані шматки Містера Грома. Вони все ще були живими, але на відміну від активної голови, заморозили свої біологічні процеси. По суті, ті частини тіла самі себе законсервували.

- Я щось придумаю. Не переймайся за мене. Я й так на грані смерті, - сказав Герберт та завершив дзвінок.

Потім він присів біля однієї із купок та прошепотів:"Може ти мені ще й знадобишся ". Герберт задумався про те, як йому знайти Ганса Кардіометріні. Якщо він все ще керував орденом мисливців, то Містер Грім міг стати його умовним провідником до старого знайомого.

В сад вискочила Єва. Трохи стурбована, поспіхом закинула на плечі весняну куртку. Почувши її, Герберт різко підскочив та зробив вигляд, що нічого не робив. Його лице штучно розслабилось. Почав невимушено розглядати дерева.

- Можна тебе на хвилиночку? - наблизилась вона.

- Ем... так, звичайно, - хитнув головою Герберт.

Єва оглянулась у вікно, на свого сина.

- Слухай, Герберте. Я знаю, ти останнім часом дуже зайнятий, але... ти не міг би у вільний час поспостерігати за Андрієм.

- А що з ним?

- Ця дівчинка. Ну, вона мила, але я не знаю її сім'ї. Я не кажу, що з нею щось не так, але зараз важливо перестрахуватись.

- А чому Наскіса не попросиш? - Герберт також поглянув у вікно.

Єва зітхнула.

- Він зараз надто напружений. Я його давно знаю, це дуже імпульсивна людина. Не хочу, щоб він наламав дров. А ти... ну, ти стара мудра людина.

- Вау, я стара людина, - підняв брови Герберт. - Яке одкровення.

- Та годі тобі, ти знаєш, шо я маю на увазі.

Він опустив голову. І хоч вже набудував там купу планів, підставляти Єву не хотілось. За останній рік, вони стали по-справжньому дуже близькими. Мій син надто прикипів до людей. Конкретно в цю мить, я назву це слабкістю.

- Добре, - сказав Герберт. - Я... пригляну за Андрієм.

Єва міцно обійняла його.

- Дякую, дякую!

Ці обійми відчувалось дещо штучно, наче вона привчила себе так яскраво проявляти тепло та підтримку. Герберт тільки зараз звернув на це увагу. Але в цій дії не було підлого наміру. Єва проявляла почуття, як навчилась, без справжньої щирості. Цього було достатньо, щоб вона могла заспокоїти себе.

Тим часом, Андрій зачинився у своїй кімнаті разом із Аліною. Він дуже боявся за неї. Виглянув у вікно на вулицю. Зовні пронеслись дві патрульні машини. Прикрив жалюзі та схопив свою дівчину за руки.

- Нам потрібно бути обережними. Ти в небезпеці.

- Не переймайся, - посміхнулась Аліна. - Все в порядку. Мене ніхто не підозрює. Ми чисті.

- Це зараз. Все може змінитись у будь-який момент.

Вона поклала руки йому на плечі.

- От як зміниться, тоді і будемо думати. Зараз все під контролем.

В двері кімнати постукали. Підлітки обернулись. Їхня розмова миттєво була розбита цим вторгненням.

- Ви там не голі? - спитав Наскіс.

- Боже, ні! - підскочив Андрій. - Ми... просто про своє говорили.

- Тоді я знайду.

І він зайшов. Останні події дуже сколихнули його. Із вічно п'яного роззяви з цигаркою в зубах він перетворився на розважливого та дещо тривожного чоловіка.

- Тримайте, - Наскіс простягнув папірець з якимись числами. - Тут все підписано. Це будуть наші таємні паролі. Якщо почне відбуватись якась срань - відправляйте мені повідомлення з кодом під ситуацію.

- Це справді так важливо? - спитав Андрій.

- Перестраховка, малий. Не хочу потім раптово очманіти від того, що наші переписки та дзвінки читають.

Відтепер нікому не було легко. Світ потонув у мільйонах протиріч, які накопичував віками. Моя думка щодо цього - рано чи пізно ми б тут і опинились. Може воно й на краще, що я не застав ці часи особисто.

Навіть винуватцю цих подій було туго. Матвій більше шістнадцяти годин пролежав на операційному столі. Після переливання крові, лікарі ще довго продовжували обробляти той глибокий розрив на його животі. Кірвент одним ударом пошкодив Карському кишечник та розсік багато судин і нервів. Груба нерівна рана потребувала буквально ювелірної роботи, щоб Матвій не залишився інвалідом.

Прокинувся він аж вечором наступного дня. Його утримували у таємному сховищі далеко за містом. Ліжко здавалось холодним, наче висмоктувало залишки життя з тіла. Ноги задубіли. Матвій не міг на себе подивитись, але чудово розумів, як виглядав. Весь блідий, запалі очі, шкіра обвисла. На серці була тяжкість. Здавалось, воно тягне його вниз як гиря.

Він вижив, а значить, все не так страшно. "Аварійний План" спрацював. Тобто... можна продовжувати роботу. Для Матвія було дуже важливо встати на ноги, оздоровитись та продовжити боротьбу проти вампірів. Він готовий був зробити будь-який вклад, який був би потрібен. Це дало б можливість йому вирівняти свій внутрішній баланс добрих вчинків, у його розумінні.