Глава 68: Остаточна трансформація

Невидимі пальці повільно повзли поверхнею мозку Герберта. Їхня морозна неіснуюча шкіра шорхала по його складкам. Довгі кігті проникали всередину, ріжучи нервову тканину як свіже масло. Мозок почав плавитись, розчинявся та розкисав. Він перетворювався на безформну слизьку масу.

Потім Герберт прокинувся. За вікном була ще середина ночі. Хмарно, повна пітьма. Важкі сни не давали йому нормально відпочити. Він потер пальцями праву скроню - розболілась. Вирішив, що далі спати не зможе, піднявся. Сон для нього став катуванням.

До ноги підбіг Пиріжок та почав тертись об гомілку. Цей кіт ріс все швидше та швидше. Герберт розумів, що його домашня тваринка переживе його. Переживе вікового вампіра, який взагалі не повинен помирати сам.

За вікном почулась сирена. Підійшовши до нього, Герберт виглянув на вулицю. Кілька патрульних машин нацгвардії пролетіли мимо кварталу, звернувши до заправки. Троє солдат вийшли купити кави, щоб розбавити нічну зміну. Виглядали не зацікавленими у роботі, але автомати на плечах ясно казали, що ці хлопці готові до сутички у будь-яку мить.

- Тепер так всюди, - сказав Істран, зайшовши в кімнату до друга.

- Пофігу, - відлип від вікна Герберт, - вони все одно гадки не мають, як відрізнити звичайну людину від вампіра.

- Поки що. Я думаю, все може змінитись.

- До того часу я вже буду мертвим. Мені все одно.

Істран насупився.

- Ти ж казав, що встав на якийсь слід. Я гадав, ти знайшов ліки.

Герберт все ще стомлено зітхнув.

- Гарантій немає. Це лише припущення. Відверто кажучи, я ні на що не розраховую.

- Та годі тобі. Ти ж Дракула! Як ти можеш так розкисати?

Спершись об стіну, Герберт опустив голову. Після того, як вся правда сплила, він вже не міг сприймати себе так як раніше. Все встало на свої місця. Тепер йому відомо про мене. Можливо він навіть усвідомлював, що я зараз стежу за всім.

- Взагалі... я не Дракула, Істране, - зізнався Герберт.

- Що? Як так?

- Я... згадав своє минуле. Я, якщо можна так сказати, син Дракули.

Істран засміявся. Він підійшов до друга та поклав йому руки на плечі.

- Ну і що? І де твій батько тепер? Я гадаю, він давно мертвий. Дракула це ж не його справжнє ім'я, очевидно. Це просто... просто прізвисько, типу як у тюрязі. Або титул, якщо тобі зручніше.

- До чого ти ведеш? - підняв очі Герберт.

- Ти що не дивився екранізації, нові переосмислення та інше? Дракулою може бути хто завгодно. Тим паче, ти його син. В тебе є повне право використовувати це ім'я. Тепер... ти Дракула. Тобто, ні... не так. Ти все ще Дракула. Ти завжди ним був.

Ого. Якщо чесно, то ці слова вразили не тільки мого сина, а й мене самого. Я якось навіть не думав про це, поки ми не дісталось цього діалогу. Хоч мені й не дуже подобається ця концепція, ймовірно Кольт її прийме. Його це заспокоїть.

- А в цьому щось є, - кивнув Герберт.

- Я ж кажу тобі. Це нормальна тема. Тим паче, всім насрати на Дракулу. За вікном двадцять перше століття.

- Ага, дякую, - хмикнув старий.

- Без образ, кажу як є.

Герберт знову повернувся до вікна.

- Ну... я думаю, ти не зовсім правий, Істране. Поглянь. Люди дізнались про нас, про вампірів. Я гадаю... саме зараз, як ніколи, дуже престижно бути Дракулою, - на його обличчі з'явилась сувора посмішка.

Окей, це все цікаво, так, так, так, але давайте поки залишимо Герберта самого насолоджуватись прийняттям своєї ідентичності. Тобто, привласненням моєї ідентичності. До цього він робив це по незнанню, а тепер... ну тепер хай своєю головою думає.

Вам може здатися, що це дивно, що я відчуваю якісь емоції щодо цього. Я ж давно мертвий. Але справа не в емоціях. Я просто гадаю, що моїм ім'ям не треба так вільно розкидатись. Воно заслуговує на більше. Я був графом, а не злиденним алкоголіком.

Коротше, поїхали далі. Наскіс і Єва, після прес-конференції, покинули поліцейський відділок. Після того, як усіх офіцерів допитали на поліграфі, агенти відпустили тих, з кого одразу спали підозри. Серед них і були наші двоє. Це був затягнутий муторний процес.

Наскіс міцно вчепився в кермо. Роздратування жерло його.

- Ти всім подзвонила? - спитав він.

- Так, - відповіла Єва. - Всі будуть у мене вдома.

- І Герберт з Істраном?

- Звичайно.

- Чудово. Дуже важливо, щоб всі наші були в безпеці.

Єва закинула голову назад.

- Мені все ще не віриться, що це все правда. Навколо відбувається якийсь сюр.

- Я також би в це не вірив, якби не побачив вампірів своїми очима в дії, - сказав Наскіс . - Мене ледь не вбили в квартирі Олени.

- Я згадала того безрукого мужика з ферми, Малиновського. Гадаєш, він також був вампіром?

Наскіс сердито кивнув та поліз у кишеню пальто за цигаркою, повертаючи кермо однією рукою.

- Я тобі більше скажу, навіть Блоу Джоб був вампіром. І вся його банда. Я не можу поки цього довести, але точно вірю в це.

Єва не знала, як їй правильно діяти в таких обставинах. Якийсь далекий промінь гніву проривався з середини її вибагливого до контролю нутра. Наскіс звик реагувати яскраво, з емоціями, тому одразу зірвався на тривожність та пряму зухвалість у своїх рішеннях.

В цьому плані, Єва більше покладалась на обережність. Але завжди, коли ситуація виходила з-під контролю, вона дуже боялась, що не зможе втримати сама себе. Як це сталось колись перед смертю її чоловіка.

Їхня машина зупинилась біля КПП. Пропускний офіцер Нацгвардії підійшов до вікна з водійського боку.

- Доброго дня, покажіть ваші документи, - заговорив він.

Наскіс і Єва простягнули їм свої поліцейські посвідчення. Офіцер уважно подивився на людей, а потім на їхні "корочки".

- Все добре.

Потім до цього офіцера Нацгвардії підійшов офіцер ДКВО з автоматом і звернувся вже до нього.

- А тепер ви покажіть свої документи. Я маю знати, що можу пропустити людину, яка пропускає людей у машині.