Глава 66: Пробудження після довгого сну

Тіло Герберта пронизало спазмами. Руки викрутило в боки. Він стиснув зуби та захрипів. Усі ті безкінечні спогади завалили його розум, розтрощивши все, у що він вірив останні кілька років. Минуле розкришило йому голову холодною важкою правдою.

Герберт розплющив очі. Йому довелось прийняти все, що побачив. Довелось змиритись із тим, ким він був насправді.

- Ніхріна собі, - сказав він. - Я... такого зовсім не очікував.

- Це нормально, - Лара торкнулась його долоні.

Тут я з нею згоден. Рано чи пізно це мало статись. І воно сталось. Герберту тепер потрібен час, щоб прийняти усе. Але... реальність не буде давати йому цього часу. Поки він лежав у своїй меморіальній летаргії, світ дізнався про вампірів.

Герберт підняв спину із м'ятого простирадла та присів на край ліжка. Голова паморочилась наче після тяжкого суботнього похмілля. По спині гуляло щось схоже на цупкий морозець.

- Знаєте, - помотав він головою, - це все звичайно добре, що я все згадав, але... хех... це не дало мені відповіді, як мене вилікувати.

- Так що це за хвороба? - спитала Лара. - Ти щось дізнався про неї, Кольте?

- Ох, дізнався... Скажемо так, я... довго і систематично випивав кров із раковими клітинами.

Лара сперлась плечем об шафу та трохи нахилила голову. Її вираз обличчя прийняв форму спантеличеності.

- Навіщо?

- Ну... так було потрібно, - зітхнув Герберт. - Це довга та нецікава історія. Але факт залишається фактом, я сам себе отак скалічив.

Лео Сіті схрестив руки у роздумах. Він раніше вже зустрічав вампірів, котрі пили хвору на рак кров. Навіть бачив дещо важкуваті наслідки такого відчайдушного харчування: запаморочення, нудоту, навіть нарколепсію. Але ніколи не стикався з тим, хто роками пив хвору кров. Це був нонсенс.

- Ну це ти геній, звичайно, - сказав Лео.

- Що сталось, те сталось, - додав Герберт. - Це вже не змінити.

- Я повторюсь, якщо ти забув, що я говорив тобі раніше, дурнику. Я не зможу тебе вилікувати. Твій випадок - це ідіотія, котру світ не бачив.

Герберт відчував, як під пружним прошарком черепу тихенько пульсував його мозок. Це була смерть, яка відліковувала секунди до смерті. Скільки їх було - невідомого. Але не дуже багато. Точно не вампірська вічність.

- Я знаю, хто може мені допомогти, - край його губи зобразив легку посмішку. - Доктор Ганс Кардіометріні. Він єдиний, хто детально досліджував моє тіло. Він має щось знати.

- Що?! Ні! - обурилась Лара, різко підскочивши до брата. - І мови йти не може! Якщо ця падаль ще жива, то не смій навіть наближатись до нього. Він зруйнував нашу сім'ю!

Лео Сіті почухав потилицю.

- Про кого ви? - спитав він.

- Один старий негідник, - відповів Герберт. - Жив років двісті тому. Може й зараз живе, точно не знаю. Також медик.

- І що, ви з ним знайомі? Очманіти! Скільки ж це вам двом років?

Лара поклала сліпому руку на плече та сказала:

- Краще тобі не знати. Ми старші за тебе суттєво.

Що ж, тепер історія встала в дуже гостру позицію. Проблеми, які накопичувались століттями, у цьому суспільстві, почали переливатись через край. Насувалась велика біда, до якої не були готові ні люди, ні вампіри. Підлий трюк Матвія Карського на телебаченні пустив лавину.

Герберт вийшов з будинку Лари. Попросив у її чоловіка цигарку на прощання та підпалив напівпустою запальничкою із заправки. Тютюн туго пішов. Трохи відсирів у тумбочці.

Він дивився, як заходило сонце. Малиновий горизонт натякав на холод, що сунувся з заходу.

- Ти не підеш до Кардіометріні, - вискочила з дому Лара, накинувши на плечі пальто чоловіка. - Ми знайдемо якийсь інший вихід, Кольте.

- Ні... не знайдемо. Давно пора було зустрітись із минулим. Досить вічно тікати.

Трохи злісний сердитий смішок зірвався з її вуст. Лара невдоволено покрутила головою та силоміць обернула брата до себе.

- Ну, і що ж ти тоді конкретно зібрався робити, Кольте? Який у тебе зараз план? По пунктах, чітко, бо в твоєму стані шукати цього психа - це самогубство.

- Поки що ніякого плану, Ларо. Мені потрібен час все добре обдумати. Більше... жодних емоційних рішень.

Приобійнявши її на прощання, він докурив цигарку та кинув її в урну, промахнувшись. Зробив два кроки та наостанок додав:

- І не називай мене більше Кольтом. Ніколи. Я Герберт, Герберт Аристархус. Тепер це моє справжнє ім'я.

Повітря було холодним, колючим та нестерпним для людини. І хоч мій син цього не відчував, він добре розумів усі тонкощі людських страждань. Якісь речі неможливо відчути вампіру, але можливо усвідомити їхні наслідки.

Я знаю, що оповідь стає дедалі темнішою, але реалії цього світу говорять самі за себе. Я не збираюсь від вас приховувати незручні його сторони. Навпаки, ви повинні побачити та відчути все. Ви маєте прожити усі ці наслідки чужих рішень. Ця історія - єдиний спосіб існувати для мене після смерті, бути живим. І я не здамся, доки не доведу її до кінця.

Нам потрібно рухатись далі. Давайте перейдемо до будинку Герберта та Істрана. За останні пару днів він сильно змінився. В якийсь момент, для новоспеченого успішного бізнесмена стало очевидно, що жити в розвалинах якось не солідно, тому він трішки "прокачав хату". Істран накупив гори сучасних легкозбірних меблів IKEA, переклеїв усі шпалери руками нелегальних іммігрантів та встановив просунуту звукову систему від корейських не дуже популярних виробників.

Гучна музика змушувала стіни хитатись. Істран розклався на дивані із синтетичної шкіри та дивився, як його новий товариш Бобло стояв за діджейським столом, хаотично смикаючи за перемикачі на пульті. Шкіряний костюм з прорізами для сосків поблискував від променів вінтажного дискоболу.

- Давай щось наркоманське включи, - сказав Істран.

- О-окей, - задумливо кивнув Бобло, - тобі пісні героїнщиків, кокаїнщиків, мефедронщиків чи фанатів мухоморів?