Глава 65: Невідворотний стоп

Склавши босі ноги на прилавок, торговець рослинами читав газету, тримаючи люльку в зубах.

- Наш світ котиться в пекло, - процідив він. - Коли ж ми всі нарешті помремо?

На ринку було людяно. Натовп проносився як ріка. Серед монотонних балачок, його скрипучий голос по-особливому виділявся.

Ралана сперлась на плече Герберту та мило сказала:

- Цей чоловік так смішно жаліється на життя. Давай в нього щось купимо?

- Навіщо? - спитав Герберт. - Мені не потрібна вдома клумба.

- А я не про клумбу. Дивись, скільки в нього тут паростків дерев. Можна висадити біля будинку. На пам'ять.

Продавець опустив газету та поправив кашкет. Густі вуса всмоктували дим, який він випускав через ніздрі. Язик перекинув люльку з одного краю губ до іншого і чоловік заговорив:

- Хочете садіть, хочете не садіть, деревам від того легше не стане. Рослинам взагалі насрати на людей.

Герберт підняв брову.

- З таким стилем спілкування навряд чи ви продасте багато товару.

- Мені байдуже. Я, в якомусь сенсі, також хочу стати рослиною. Життя не варте, щоб про нього думати.

- Я ж кажу, - посміхнулась Ралана. - Він дуже прикольний.

Її рука вихопила з мішка паросток дуба та притулила до грудей.

- Давай візьмемо ось це, любий? - запропонувала вона.

- А чому не фруктове дерево? Так хоч якась користь була б від нього.

- Ти все одно фрукти не їси. А дуб... ну він буде гарно виглядати з вікна нашої спальні.

Ноги продавця сповзли з прилавка та встали на пропитану дощем землю. Він схилився вперед та вийняв люльку з рота. Хмурився, як і завжди.

- Робіть, що хочете. Тільки швидко. Бо терпіння в мене як у гранати без чеки.

Вони купили той паросток. Ралана радісно взяла його додому, уявляючи яким великим деревом він виросте. Вони тіснились із ним в забитому автобусі, потім тягли півкілометра до свого дому, їй хотілось посадовити його в той же день.

Місце вибирати не довелось. Ралана бачила його у своїй голові з самого початку. Навпроти вікна їхньої спальні, неподалік від входу в будинок. Так, очевидно, що дерево не скоро повинно дістатись до їхнього поверху, але це був розрахунок на довгий час. Щоб кожен наступний рік був символом їхнього сумісного життя.

- Блін, а ми лопату не взяли, - розгублено сказала Ралана, тримаючи паросток.

- Та похрін на лопату. Я руками викопаю.

- Тільки ж дивись, щоб ніхто це не помітив. Мені буде складно пояснити, чому мій чоловік риє землю голіруч.

- Я зроблю все швидко, люба.

Герберт оголив кігті та замахнувся. Долоня увійшла в землю, зануривши руку по самий лікоть. М'язи смикнулись і двадцять кілограмів землі полетіли кудись в небо.

- Що ж, це справді було швидко.

Так вони і посадили те дерево, яке в майбутньому запустило всю цю історію. Воно росло не швидко. З роками піднімалось на сантиметри. Але змінювалось. Як і Ралана. Час йшов і вона старішала, а її чоловік - ні.

Вони майже не спілкувались із сусідами, але це все одно виглядало дивно. Деякі люди помічали. На Ралані з'являлись зморшки, поступово сивіло волосся, а Герберт залишався молодим. Вампірська природа все частіше нагадувала про людські слабкості. Він зустрів свою дружину ще коли вона була підлітком, а тепер був вимушений дивитись на прихід її старості.

- Не знаю, чи будеш ти мене далі кохати, - сказала вона, сидячи біля підвіконня.

Повний місяць заливав срібним сяйвом спальню.

- Звичайно буду. Я ніколи тебе не покину, - сказав Герберт.

- Ти зовсім не змінюєшся. А я вже не та, що була раніше. Я... боялась, що колись це настане, але думала, що це буде не скоро. Що це десь в далекому майбутньому, - її погляд опустився на власні руки. - І ось це майбутнє настало.

Він підійшов до неї, опустився на одне коліно та поклав свої долоні на її руки.

- Мені все одно. Я буду з тобою завжди.

- А коли мене не стане? Ти ж не зможеш померти від старості, Герберте. А я зможу. І це точно колись настане.

Він заплющив очі. Для нього ставали складними такі розмови. Ралана була єдиним, що тримало його в житті. Вона була єдиним його сенсом.

- Тоді я себе вб'ю. Мені немає сенсу жити без тебе.

Ралана закотила очі.

- Та годі тобі. Давай дивитись на це реалістично. Нашій парі колись доведеться зникнути. І ти будеш жити далі.

- А я не хочу.

- Я також. Просто... нам доведеться змиритись. Тобі доведеться.

Я не відчуваю емоцій, але бачу, що всередині Герберта. І це не зовсім те, що було всередині мене, коли померла моя перша дружина. Можливо це було боляче, а можливо й не дуже. Я більше горів ідеєю величі, боротьби. Всі мої дружини були для мене лише додатком до образу могутнього чоловіка, от і все. Дракула ніколи не кохав по-справжньому, а мій син - так.

Йшовши ввечері з роботи, Герберт думав, як йому позбавитись від тих нав'язливих думок про старість Ралани. Вона ще не стара бабуся, але сам факт того, що час потроху забирав її - не давав йому спокою.

Присів на лавку. Завмер. Перестав кліпати. Але дихав спокійно, щоб не розсипатись від різких необдуманих дій. Він відчував себе скляною вазою, що застигла в міліметрі від бетону. Поки жодних тріщин, але через мить міг перетворитись на купу уламків.

- Зараза... Коли це я став таким м'яким слабаком? - прошепотів Герберт під носа.

За спиною прорвався чийсь гучний крик. Далеко, метрів за сто звідси. Герберт обернув голову. Спіймав запах вампіра та... іншої людини. Зазвичай, це типова комбінація ввечері - кровопивця полює на жертву. Але цього разу все було дещо інакше. Кричав вампір, і запах доносився саме його крові, а не людської. Це означало тільки одне - в місто пробрався мисливець.

Зіскочивши з лавки, Герберт побіг у напрямку сутички. Рухався непомітно, зігнувшись, щоб не привертати нічию увагу. Одним стрибком закинув себе на дерево. Огинаючи гілки, охопив стовбур, не зачепивши жодного листочка.