Глава 65: З долею не граються

- Що, як відчуття? - спитав охоронець в'язниці біля воріт.

- Вітряно, - сказав Бембі, вішаючи сумку на плече.

- Отож, дивись спину не продуй.

- Постараюсь.

Ноги ступили на волю. Його довгий строк закінчився. Роки сильно побили Бембі і він втратив колишній запал. Не міг зрозуміти, чи радий він отриманій свободі. Частково, сильно радий, але з іншого боку - не хотілось нічого. Цієї "радості" було недостатньо, щоб перекрити апатію.

Стиснувши цигарку тремтячими від холоду губами, Бембі підпалив її та повільно закурив. Настав час повертатись додому. Але не туди, де він колись жив. Це вже для нього не дім. Він хотів повернутись до сім'ї. До того, що від неї залишилось. До сестри.

Бембі часто з нею листувався, поки сидів за ґратами. Вона багато чого йому розповідала. Окрім головного - заміжжя з Гербертом. Боялась цього. Ралана сподівалась, що він ніколи не вийде із в'язниці, але справу переглянули, прокурор виявився терористом, тому Бембі отримав амністію.

Розумієте, сам факт того, що близька людина почала жити з вампіром, та ще й з тим, з ким ти вже конфліктував - це повне божевілля для Бембі. І це він ще не здогадувався, що сестра сама здала його в поліцію.

Йшовши вулицею до її дому, підбирав слова для зустрічі після довгої розлуки. Якось все не клеїлось. "Радий, що з тобою все добре. Зі мною також. У в'язниці я зарізав всього трьох" - ні, такі слова точно нікуди не годились. Але Бембі було складно сказати, щось тепліше. Він виріс у жорстокості і ув'язнення не зробило його добрішим. Лише зайвий раз потопталось та збило його самовпевненість.

Тим часом, Герберт листав удома журнал, шукаючи новий дім. Було кілька непоганих варіантів у сусідньому місті, але жоден його не влаштовував. Один пережив пожежу, повінь, землетрус, ураган - ніхто його не ремонтував. Просто зручне розташування та пейзаж з виглядом на гори. Інший дім навпаки - новенький та цілий, ніким не займаний. Але його власник бандит, який знаходився у розшуку. Хто знає, які проблеми могло це накликати.

- Все лайно, - Герберт кинув журнал на підлогу. - Немає нічого толкового.

Ралана носилась по дому, не знаючи куди себе діти. Вона знала, що брат десь там йшов по неї. Її мрії про те, що вона встигне зникнути раніше не виповнились.

- Давай підемо десь прогуляємось.

- Не хочу. В мене ноги болять, - схрестив руки Герберт.

- Після чого?

- Не знаю. Захотілось їм розболітись.

В конкретно цій ситуації Ралана відчувала, наскільки всі ці жарти чоловіка були недоречними. Він наче навмисно накликав на себе неприємності. Їй дуже не хотілось, щоб вони з братом зустрілись.

В двері постукали.

- Піду відчиню, - хутко обернулась Ралана.

- Кого це там принесло?

- Не знаю.

- Якщо там якийсь нахабний бик, поклич мене - я йому голову відкручу.

Дружина добре знала, що там за "бик" по той бік дверей. І хоч її стосунки з ним були неоднозначними, відкручена голова - це зайве.

Вона направилась до входу, стиснувши кулаки. Її дихання розігналось від хвилювань. Не вірилось, що ситуацію можна владнати спокійно, але час сплив. Тепер лише вдача могла врятувати положення. Більше всього Ралана боялась бійки. Ця зустріч в кожну секунду грозилась обернутися горем.

Ручка дверей клацнула, замок відчинився. Невпевнено впершись ліктем у дверну раму, Бембі стомлено поглянув на сестру.

- Привіт, Ралано, - хрипло сказав він. Багато курив зранку.

- Привіт.

Вони стояли наче вкопані.

- Я... не зміг придумати нічого путнього. Просто... скучив. От і все. В мене нікого більше немає.

- Може пройдемось десь? - Ралана вирішила одразу його відвести подалі. Це був останній шанс відтягнути небажану зустріч.

Бембі розгубився.

- Я думав, ти мені дім свій покажеш.

- Може потім? Я хочу прогулятись.

Він стомлено кивнув. Не дуже йому цього хотілось - після довгої дороги знову кудись плентатись, але сперечатись також сил не було.

- Добре, давай я тільки зайду сумку скину, - сказав Бембі. - Все плече натерла.

- Дай її сюди. Я сама покладу.

Розвалившись у кріслі, Герберт підвів голову. Вся розмова чітко долітала до його вух, але він не одразу зрозумів, що сталось. Лише через кілька секунд до нього дійшло, що на порозі стояв саме Бембі.

В першу мить Герберт захотів кинутись та роздерти його навпіл. Але уже в другу мить, він одумався. Все-таки, рано чи пізно це мало статись. Тепер для нього стало ясно, чому Ралана так дивно вела себе весь день.

Він розумів, що вона хотіла його приховати від брата, але сам не розділяв цієї думки. Герберт був щасливий з Раланою і серйозно ставився до їхніх стосунків. Він не збирався нічого приховувати, а тим паче, ховати себе.

Його тіло зіскочило з крісла. Наче перо понеслось коридором. Через мить Герберт вже стояв за спиною Ралани.

- Привіт, Бембі. Я одружився на твоїй сестрі, пробач. Це не на зло, ми справді дуже кохаємо одне одного. І живемо разом вже дуже багато років.

Ці слова були як кувалда по голові. Бембі не встиг їх осмислити. Вони буквально оглушили його.

- Ого... - тихо вивалилось у нього.

Ох, далі я не буду детально описувати, що відбувалось в наступні пару хвилин. Мені трохи соромно за дії Герберта. Цю ситуацію можна було вирішити тисячами способів. Натомість, він вирішив не вирішувати.

Весь дім був зруйнований вщент. Всі меблі побились, шпалери облізли, килими порвались, навіть вікна порозлітались на шматки. Бійка була лютою, хоч вся лють і була лише у Бембі. Він стрибав на вампіра розмахуючи срібним ножем, а той лише обережно захищався.

Герберт ухилявся від ударів поки його опонент не впав втомлено на подертий диван. Все одно планували переїхати, будинок не дуже шкода.

- Які ж ви мерзоти, - виснажено зітхнув Бембі.

- Таке життя, що ж поробиш, - розвів руки Герберт.

- Замовкни, вампірюго. Тобі місце в могилі.