Глава 62: Ралана

Час йшов і Герберту доводилось вчитись миритись із тим, що нічого на кращу сторону не змінилось. Життя лише обернуло турботи іншою стороною. Рік за роком тягнули його в рутину. Все рідше вбивав людей, часто голодував без крові. Вічно змінював робочі місця.

Попри це, гроші накопичувались. Переїхав у новий дім. Все ще не в Канігсбург, це важливо. Через те, що він майже ні з ким не спілкувався та нікуди не виходив, збереження нікуди не витрачались. Матрац навіть піднімався трохи від тиску купюр.

Герберта розчавила апатія. Він не відчував смутку чи горя, просто нічого не хотів. У вільні дні лежав на дивані, встромившись у стелю. Як і завжди, був доволі дратівливим. Якщо щось відволікало його від безцільного пролежування часу - злився.

- Ти сидиш вже три години і п'єш тільки сік, - заговорив бармен, підійшовши до Герберта.

Той схилився ліктями на стійку та розмішував в руці свій стакан. Не хотілось казати, що він не прихильник алкоголю. Зараз він би скоріше відпив пару літрів крові у самого бармена, ніж пропустив би чарку віскі.

- Сьогодні у мене не той настрій, пробач, друже, - сказав Герберт.

- Якраз коли "не той настрій" люди і беруть собі щось... по-міцніше.

- Я тобі обов'язково скажу, коли такий момент настане. А зараз просто дай мені посидіти на одинці зі своїми думками.

Бармен невдоволено кивнув та відвернувся до інших клієнтів.

- Гаразд. Я буду поруч, якщо надумаєш.

Герберт навіть трохи сумував за своїми товаришами із шахти. В новому місті в нього не було не те що друзів, навіть знайомих нормальних. Очі самі інстинктивно почали бігати по присутніх - звичайні люди. Лише два дивних кволих вампіра сиділи в кутку та грали в карти. Зливались із аудиторією. Герберт знав, що вони полювали, виглядали когось вразливого. Йому було байдуже. Лиш би його не чіпали.

Раптово він помітив, що офіціантка, що принесла за їхній столик замовлення виглядала якось дуже знайомо. Наче він вже десь бачив це обличчя. Тільки... набагато молодше.

Спогади одразу все прояснили. Точно, це ж була та сама мала циганка, сестра Бембі - Ралана. За п'ять років вона сильно подорослішала. Герберту здалось забавним, що за цей час він зовсім зовнішнє не змінився, на відміну від неї. Вампірська природа, на той момент, ще робила свою справу.

Він придивився до вампірів. По очах побачив, що вони обрали Ралану жертвою. Потім відвернувся. Це не його справа. Допив сік та відставив стакан. Його це не стосується. Хай роблять, що хочуть.

Через п'ять хвилин обидва вампіри вже лежали під стіною з розбитими головами. Йому це було непотрібно. Його удари були швидкими та розлюченими. Йому було байдуже. Він напав на них зі спини і не сказав навіть жодного слова перед атакою. Переконував себе, що йому все одно. Насправді, брехав собі. Брехав словами в думках, коли виходив з бару та обережно підкрадався до вампірів.

Тяжкий подих виривався з мокрих від поту губ. Герберт дивився на скалічених негідників та не міг пояснити собі, навіщо все це зробив.

- Гей, це ж ти, - біля чорного виходу з бару з'явилась Ралана. - Що ти... що ти тут робиш?

Герберт розгубився. Відступив на крок назад, почухав потилицю. Кулаки поздирались від брутального нападу на інших вампірів.

- Ну... тут просто...

- Ти побив наших клієнтів? - здивувалась вона, побачивши два несвідомих тіла у скручених позах.

- Це інші вампіри. Я не знаю... вони збирались зробити щось погане.

Ралана притиснула сумку до грудей та хмуро сказала:

- Тримайся від мене подалі. Я не хочу мати справу з такими, як ти. В мене нове життя.

Герберт зітхнув.

- Я й не збирався.

- От і не збирайся.

Вона швидко пішла, залишивши його з тими двома невдахами. Не зважаючи на хаотичність цієї зустрічі, він відчув полегшення. Наче щось живе заворушилось всередині. І воно не шкрябало і не їло його, а зігрівало тоненькою ниточкою вогню в безкінечній темряві вампірського нутра.

З того моменту Герберт почав ходити в той бар щодня. Після бійки ті два негідника покинули це місце і більше ніколи не повертались. Він залишився єдиним вампіром в цьому районі. І це було чудово.

Герберт почав частіше підсідатись до місцевих та зав'язувати розмови. Почав пити алкоголь з ними, бо це все ще важливе правило, щоб зливатись серед натовпу.

- Я ледь спину не зірвав в тих шахтах, - розказував він. - Там платять такий дріб'язок, що мені шкода тих, хто залишився.

- Я знаю, - кивнув хтось із випадкових відвідувачів. - В мене дядько там спину зірвав, а потім побив матір і повісився. Це біль, для тих, хто знає.

- Вип'ємо за те, щоб ніколи в такій ямі не опинитись, - підняв чарку інший.

Герберт радісно випив із ними. Він добре проводив час. І щодня бачив там Ралану.

- Дивіться не розламайте цей стіл, - похмуро сказала вона, проходячи поруч. - В нього одна ніжка вже хитається.

- Я особисто за цим поспостерігаю, - посміхнувся Герберт.

Його новим робочим місцем стала якась дрібна місцева сантехнічна фірма. Він ходив по будинкам та налагоджував каналізацію. Не дуже престижна робота, як для сина Дракули, але йому, як я бачу, це... подобалось. Возитись з трубами - це медитативний процес. І він добре відволікався від тяжких думок під час цього.

Ввечері, як завжди, приходив в бар та "шикував" разом з нагуляними товаришами по чарці.

- Герберт, допоможи перенести мені цю діжку з вином, - попросила Ралана, закотивши одну в приміщення. - В мене зараз спина відвалиться. Я знаю, що ти сильний.

Він встав з-за столу та поправив піджак.

- Тобі справді потрібна моя допомога?

- Хочу використати тебе, поки ти не набульбенився в соплі, - посміхнулась вона.

Для нього це було дуже легко. З моменту побиття тих двох вампірів пройшло вже два роки, тому неприємні нюанси минулого позабувались самі собою. Вони постійно бачились з Раланою. Багато спілкувались про різне. Він навіть почав чекати зустрічі з нею, це стало для нього якорем стабільності.