Глава 61: Герберт

М'язи скрутило. Тіло Герберта стискалось наче пружина. Кислий вампірський піт стікав по лобі. Лео Сіті притулив його до ліжка, щоб той не сповз на підлогу.

- З ним все добре? - спитала Лара.

- Я не знаю, - сказав лікар. - Я нічого не бачу.

Герберт згадував все своє життя, все що я вам розповів від початку його народження. Згадував батьків, братів та сестер, згадував доктора Кардіометріні. А також своє колишнє ім'я.

Він все ще не міг прийти у свідомість. Його розум блукав у спогадах. Це боляче. Я хотів би йому допомогти, але не можу. Він страждав. Пальці стиснули простирадло і через мить тіло обм'якло. Герберт знову провалився в минуле.

Після сутички з доктором та Міс Коньяк все змінилось. Остаточно і безповоротно. Життя змусило Кольта відмовитись від усіх своїх колишніх переконань. Нічого більше не було цінним. Нічого не було важливим.

Вампір-лікар зашивав важкі рани Дарло та Лари. Кольт мовчки сидів навпроти та розвалювався. Дивився за братом та сестрою, що постраждали через божевільного доктора Кардіометріні. Йому ставало байдуже. Все, що сталось, відчувалось просто як хаотичний збіг обставин, а не як злий план. Люди - злі негідники, вампіри ще зліші. Тут нічого не вдієш.

- Я... - почав Кольт, але одразу ж замовк.

Хотів сказати щось на прощання Ларі та Дарло, але будь-які слова миттєво стали безглуздими. Він більше не бачив сенсу нічого їм казати. Це здавалось марною дією.

Кольт просто встав та мовчки пішов. Залишив їх. Не тому що не любив, а тому що не вірив у цінність власної любові. Двері зачинились за його спиною. Відрізали його від потреби триматись за минуле.

Вийшовши на вулицю, він просто ходив по місту. Безцільно вештався, стараючись ні про що не думати. Не виходило. Щоб заспокоїтись, загриз пару грабіжників, які намагались обікрасти магазин. Тіла викинув у смітник. Смачна була кров.

Спав потім також на вулиці. Ліг під деревом у мокрій траві. Забруднився, але проігнорував це. Вранці його розбудили бродячі пси, розриваючи штанини зубами - позакидав їх на дерево. Відчуття було гнилісним, легше не стало.

Через кілька днів такого "волоцюжного" образу життя, він все-таки зустрівся із Ларою. Захотів усе обговорити. Залишатись не планував, але внутрішня розчавленість змусила його притягтись на цю розмову.

Зустрілись в тісному кафетерії. Присіли за квадратний білий столик. Сестра швидко одужувала, хоч і ходила ще з тростиною. Кольт склав руки одна на одну та опустив голову.

- Пробач, що пішов, - сказав він.

- Не вперше, я звикаю, - зітхнула Лара.

Він відвернувся та покрутив головою. Не хотів дивитись їй в очі.

- Як там Дарло? - спитав брат.

- Жити буде. Але тепер без правої руки.

- Я не зміг зупинити Кардіометріні. Так вийшло...

- Нічого. Це була складна ситуація. Чесно кажучи, я навіть уявити не могла, що ти можеш бути таким злим.

Кольт кивнув.

- Я також.

- Що збираєшся робити далі?

Вона так м'яко та відкрито говорила про все. Здавалось, що вона не може ображатись. Кольта завжди вражала ця її наполеглива простота. Це була, свого роду, надздібність Лари - розуміти всіх та приймати їх такими, які є. Принаймні, родичів.

- Почну нове життя, - відповів Кольт. - Думаю змінити ім'я. Хочеться віддалитись від усього цього... Якомога далі.

- Ти впевнений?

Його брови похмуро зсунулись.

- Так.

- Добре. Тільки не губись назавжди. Хотілось би тебе ще зустріти в майбутньому.

- Нічого не обіцяю.

Власне таким чином третя дитина мого клона і віддалилась від своєї сім'ї. В якомусь сенсі, він мій син і я хотів би відчувати до нього теплі батьківські почуття, але в мене немає більше тіла. Я можу тільки спостерігати та описувати свої спостереження. Наші світи розділились. Я знаходжусь від нього на такій же відстані, як і ви зі мною. Цю стіну важко пробити.

Вже наступного року Кольт зробив собі нові документи, взяв ім'я Герберт Аристархус та переїхав в інше місто. Поки що не в Канігсбург. Оновивши особистість, він навіть відчув полегшення. Тепер можна було писати життя з чистого аркуша.

На жаль, чорнила для цього письма виявились сухуватими. Перша робота - шахтар в соляній копальні.

До робітників вивалився бригадир в порваній куфайці, видно був дуже п'яний.

- Так, мужики, беріть кайло і погнали дробить каміння. Часу обмаль, а гроші я платить буду мало, бо я жлобяра.

Ламати сольові відкладення для Герберта було дуже незручно старим затупленим кайлом, тому він швидко викинув його та, поки ніхто не бачив, ламав сіль кулаками. Біло-сірі шматки розлітались у всі боки, а на шкірі не залишалось жодних подряпин.

Після роботи ввечері в паб. Чарка за чаркою. Серед людей потрібно завжди прикидатись алкоголіком, бо інакше вони подумають, що ти божевільний. Герберт не дуже любив горілку, але доводилось терпіти. Його щодня тягнули з собою інші роботяги.

- Бачиш того м'язистого цигана? - тицьнув пальцем вусатий шахтар, сидячи за столом разом із Гербертом та іншими мужиками. - Це Бембі. Він розбагатів на продажі лисячого хутра, браконьєр.

Герберту були не цікаві всі ці байки. Він мовчки кивав, тримаючи в руці пусту чарку.

- Нє, без приколів, - насупився вусатий. - З Бембі краще не жартувати. Кажуть, він свого сина зарізав. Моторошний тип.

П'яненький вампір лише краєм губ посміхнувся від таких слів. Боятись людей - безглуздо. Жоден ніж не проткне його шкіру.

Скромна зарплатня шахтаря дозволила йому орендувати маленьку облізлу квартирку у передмісті. Меблів майже не було, пустувато. Навіть ліжка не знайшлось для його спини. Настелив ганчірок на підвіконні і прямо так і спав. Спина молодого вампіра легко справлялась з незручністю.

Йдучи вранці на роботу ледь не зіткнувся зі смуглявою дівчинкою, що проносилась вулицею. Це була не проста зустріч, хоча мій син цього ще не усвідомлював.