Глава 51: Спадок Дракули

Життя, у моєму баченні, - це спосіб біологічної інформації відтворювати себе за рахунок навколишньої енергії. Чи є вампіризм проявом нормальної життєдіяльності? Звичайно.

Перші паразитичні протокровопійці були безформними амебами. Вони розвивалися в первинному бульйоні разом з іншими одноклітинними і, подібно до перших хижаків, виживали за рахунок інших організмів. Але їх відрізняла одна строга особливість, яка сформувала цей рід. Для нескінченного продовження життя їм було достатньо поглинути лише частину іншого організму, забравши собі шматочок його ДНК. Таким чином, вони адаптувалися під еволюцію навколишнього життя, приймаючи форму тіла тих, кого споживали.

Мільярди років по тому ці протовампіри змогли набувати форм складних багатоклітинних тварин - рептилій, риб, ссавців. Чим активніше вони пили чиюсь кров, тим менше візуально відрізнялись від своєї їжі. На жаль, далеко не всі змогли пристосуватися до жорстоких змін клімату та поганого генетичного матеріалу своїх, так би мовити, жертв. Більшість вампірів-тварин вимерли всього за п'ятдесят мільйонів років.

Залишки цих дивакуватих створінь перші люди зображували як перевертнів, драконів, мінотаврів та інших міфічних істот. На противагу цим нерозумним потворам, людиноподібні паразити змогли успадкувати від них розвинений розум, що дозволило потайки впроваджуватися в людські суспільства.

Перші вампіри-люди, як і сучасні, були набагато сильнішими за звичайних людей. Настільки, що могли без особливих зусиль їх знищити. Проблема була лише в тому, що без них паразити не могли нормально підтримувати своє життя. Вживаючи кров інших створінь, переймаючи частково їхню генетику, вони відносно швидко стали б безплідними. Тому довелося миритися з таким укладом - ховатись серед людей і не підкорювати їх повністю.

Вампіри об'єднувались в таємні спільноти, із тіні проникали в людські життя. Поглинання крові далеко не завжди могло проходити безслідно, так що доводилося іноді домовлятися з місцевою елітою, створювати приховані спілки, щоб таємниця не спливла серед широких мас. Вампіри могли підкорити весь світ, але не зробили цього через страх.

Тисячі років, паразити-кровопивпці були просто міфом для людей, завжди при цьому існуючи десь поряд. В містах та селах, в лісах та пустелях, десь серед вулиць та в оселях тих, хто нічого не підозрював.

І ось, у XV столітті, у цьому шаленому світі, з'явився я – Влад III Цепеш "Дракула". Попри різні міфи, я - вампір чистокровний. Це ім'я та почесний рід дісталися за збігом обставин. Мій справжній батько, якого я не знав, підсунув мене графу Владу II як подарунок, щоб зміцнити союз румунських вампірів та людської знаті. Ріс я не по роках і був значно сильнішим за всіх своїх людських "братів". Через це мені власне і дістався у спадок графський титул. "Батькові" було начхати на рідну кров, йому було важливіше, щоб я просував сам рід своїм ім'ям і силою.

На жаль, він не знав, що не я зможу дати нащадків. І я також цього тоді не знав.

За наступні сотні років минуло багато всього. Війни, вбивства, перевороти та справжнє криваве полювання на людей. Згодом мене це вже зовсім не турбувало і не веселило. Я став занадто старим, щоб продовжувати займатися типовими вампірськими звірствами. Мені вдалося завоювати неймовірну славу. Людський рід майже дізнався про існування вампірів завдяки мені.

Десь у середині ХІХ століття до мене прийшло усвідомлення, що я хочу залишити спадкоємця. Слава все ще йшла попереду мене, але я відчував, що надто старий для цього. І саме в ту мить я гірко зрозумів ту правду, яку так довго ігнорував. Я - безплідний. У мене не було можливості завести дітей навіть із вампірською жінкою. Ми з останньою, п'ятнадцятою дружиною ніяк не могли завести дітей. Власне, те саме відбувалося і з усіма попередніми дружинами.

Це страшенно мене пригнічувало. Невже найвеличніший вампір в історії просто безславно загине, так і не залишивши після себе нічого, крім своєї набридлої всім слави жорстокого чудовиська? Це жахливо і дуже страшно!

Одним прохолодним осіннім вечором, як мені здалося, я відчув щось схоже на екзистенційну кризу. Як би зараз сказали сучасні люди, я відчув панічну атаку. Мої руки міцно стиснули підвіконня. Деревина тріснула в пальцях. Поки свідомість боролася з агресивними почуттями, повний місяць висвітлював мій спітнілий лоб. Це трохи заспокоювало.

- Що сталося? - запитала раптово дружина.

Я не знав, що вона була за спиною.

- Все добре, Таріно. Здається, мені просто настав час змиритися з тим, що я безслідно помру. Може навіть на самоті.

- Знову ти думаєш про це. Щодня бурмочеш про одне й те саме. Може... може, варто відпустити це? Не всім судилося бути батьками.

Я насупився. Мені було дуже неприємно чути подібні слова від близької жінки. Вона ще надто молода, їй лише дев'яносто чотири. Мені потрібен спадкоємець! За будь-яку ціну!

– Ні. Не всім судилося, – сказав я. - Але я не такий, як вони. Я точно знайду рішення.

Ну, сказати тоді це було набагато простіше, ніж зробити. Я розіслав листи всім своїм знайомим вампірам-знахарям та вченим, які могли б мені допомогти. Протягом місяця я отримував лише неприємні відмови. Одна за одною, вони все сильніше занурювали мене в безодню відчаю.

Поки одного разу не надійшов лист, який змінив усе. Абсолютно. Дослідник-експериментатор Ганс Кардіометріні запросив мене до себе, запевняючи, що зможе мені допомогти. Спочатку я скептично поставився до його заяви, але потім вирішив, що все одно до нього вирушу незважаючи ні на що. Це вже було хоч щось. Особливо на тлі моєї відчуженості, що посилювалась з кожною годиною.

Вранці я взяв квиток на поїзд та вирушив до Парижа, до пана Кардіометріні. Репутація в нього була неоднозначна. Цей вампір часто проводив досліди на наших побратимах. Іноді навіть ціною їхнього життя. Взагалі це мене не дуже турбувало. Маючи за плечима майже п'ятсот років життя, я став настільки сильним, що жоден інший вампір просто не зміг би мене здолати. У разі обману, пан Ганс був би розірваний на шмаття. Нині я не готовий терпіти жарти. Мені потрібні були лише результати.